Розділ 1. Помилка 404: Смерть не знайдена. Частина 3.

Вся кімната була заставлена розкішним, але абсолютно нефункціональним мотлохом. Я витратила добрих десять хвилин, спираючись на стіни та меблі, лише для того, щоб просто дістатися до масивного туалетного столика з червоного дерева. 

І зазирнувши в дзеркало, я нарешті побачила свій новий “актив”. 

На мене дивилося дівчисько років вісімнадцяти, не більше. Я роздивилась бліду шкіру, розкішну копицю мідно-рудого волосся, яке зараз збилося в ковтуни, і виразні зелені очі. У минулому житті я б назвала таку зовнішність ідеальною для рекламної кампанії ювелірного бренду, проте зараз це обличчя виглядало змарнілим і жалюгідним. 

– Ну що ж, леді Амаліє, – прошепотіла я власному відображенню. – Відкрий-но мені свої секрети. 

Я почала висовувати шухляди, відкидаючи весь непотріб. Убік летіли пудра, стрічки, десятки флаконів з парфумами, поки нарешті я не знайшла те, що шукала під стосом мереживних хустинок в самому низу. Провела рукою по темно-зеленій шкіряній обкладинці товстого зошита. Навіть без замка. Наївність цієї дівчини вражала мене все більше і більше, проте вона стала моїм порятунком. 

Я опустилась прямо на пухнастий килим, притулившись спиною до ліжка, і відкрила першу сторінку. 

І наступна година перетворилась для мене на занурення в концентровану підліткову істерику. Почерк Амалії був круглим і з безліччю завитків, а сторінки рясніли плямами від сліз. Мова чимось дуже нагадувала англійську, але читала я її з легкістю, точно як рідну. Цікаво виходить. Подарунок від колишньої власниці? І тим не менш, вирішила зосередитись на писанині, а не обдумуванні цього факту. Є та й дякую, тільки упростили мені життя.  

“Він знову не подивився на мене! Ксав’єр сьогодні танцював з цією вискочкою Евелін. Як вона сміє так усміхатися йому своїми святобливими губками?!”

Я перегорнула кілька сторінок. Евелін, Евелін, Евелін. Дуже багато Евелін. Ага, чергова місцева улюблениця, донька якогось маркіза, якій усі пророкували місце поруч із кронпринцом. І Амалія її люто ненавиділа.

Але найцікавіше почалося далі. Майже в кожному записі фігурувало ще одне ім'я – Камілла, точніше графиня Камілла де Вріс. “Найкраща і єдина подруга”, як про неї писала Амалія. 

“Сьогодні я проплакала весь ранок. Добре, що моя люба Камілла прийшла мене втішити. Вона така мудра. Вона сказала, що Евелін зовсім не пасує цей новий блакитний шовк. Камілла так ніжно тримала мене за руку і тихенько зітхнула: "Ох, Амо, якби ж тільки на цю сукню випадково пролили гранатовий сік, усі б побачили, яка вона незграбна. Але ми ж не можемо такого зробити, правда?" Моя бідна, добра Камілла! Вона не може, але я не дозволю Евелін тріумфувати!”

Я зупинилася і перечитала абзац двічі. Потім швидко пробіглася очима по інших записах.

“Камілла так плакала через мою образу! Вона сказала, що якби Евелін отримала фальшивого листа від принца, то виставила б себе на посміховисько…”

“Камілла зауважила, що сходи на південній терасі дуже слизькі, і просила мене бути обережною. Евелін якраз ішла туди…”

Я закрила щоденник і відкинула голову на край ліжка. Тут все очевидніше, ніж могло би бути. 

Господи, Амаліє. Яка ж ти була феноменальна, просто еталонна дурепа.

А графиня Камілла натомість неймовірно геніальний маніпулятор. Вона не робила нічого сама, їй і не потрібно було. Варто було лиш підкинути трішки ідей в чужу порожню голову моєї попередниці, співчутливо погладити опісля її по голові – і все. Графиня залишалась “доброю і чуйною” подругою, в той час як Амалія власними руками виконувала всю брудну роботу, зриваючи на себе всю ненависть двору і, що найголовніше, принца Ксав’єра.

Амалія щиро вважала Каміллу своїм порятунком, а я ж бачила класичну схему підстави. Графиня усувала конкурентку-Евелін руками іншої конкурентки-Амалії, залишаючись бездоганно чистою. 

З однієї сторони дівчину було шкода, вона всього лише стала жертвою досить продуманої маніпуляції. З іншої – у великому бізнесі ті, хто не вміє думати власною головою, завжди стають чиїмось гарматним м’ясом. І масштаб цього “соціального банкрутства”, який я успадкувала, просто вражав. Отже, мене ненавиділа місцева “свята”, мене зневажав кронпринц, а моя “найкраща подруга” в будь-який момент могла здати мене з потрохами, бо знала про кожен мій крок. 

Я знов ковзнула очима по щоденнику. Останній запис був зроблений у ніч “самогубства”. 

“Камілла сказала, що Ксав’єр зрозуміє глибину моїх почуттів, тільки якщо побачить, що я готова заради нього померти. Вона принесла мені цей чудовий кинджал. Сказала, що це має бути лише глибока подряпина, щоб він злякався. Вона пообіцяла, що приведе його за п'ять хвилин після того, як я…”

Я подивилась на свої забинтовані руки. П’ять хвилин, так? А лікар сказав, що мене знайшли щонайменше через дві години. І очевидно, що ніякого кронпринца тут не було. А також кинджал… Цікаво, де він тепер? Щось мені підказує, що роль він відіграє не найменшу в цьому. 

За дверима раптом почулися кроки і тихе брязкання посуду. Хтось ішов сюди. Я прикинула в голові, здається зараз час обіду. Отже, роздуми закінчились. Я швидко, але якомога тихіше запхала зошит назад, так глибоко як тільки могла. А шлях назад вже зайняв набагато менше часу, так як я не зважала уваги на паморочення, а дісталась ліжка вже з темними плямами перед очима, залізла під ковдру і відкинулась на подушки. 

Як би повела себе справжня Амалія? Істерика? Можливо, драматичне мовчання? Ні, це тільки більше приверне увагу лікарів і може закінчитись черговою порцією опію. А залежною не дуже хотілось би стати. Мені потрібен контроль над власною головою і повна свобода дій. А для цього треба повернути прихильність головного спонсора цього маєтку – батька. 

Двері тихенько рипнули. На порозі з’явилася молода служниця з тацею. Вона дивилась на мене з тим самим забобонним страхом, точно очікуючи, що я прямо перед нею полізу на стелю, ніби одержима.