Розділ 1. Помилка 404: Смерть не знайдена. Частина 1.

Останнє, що зафіксувала моя пам’ять, це сліпуче світло фар на зустрічній смузі та різкий металевий присмак страху на язиці. Секунда невагомості, хрускіт пластику мого “Дукаті”... і тиша. 

А потім прийшов біль. 

Дуже дивний і абсолютно не схожий на наслідки аварії. Тому що це не відчувалось як переламані кістки, чи розтрощений череп. Цей біль віддавався пекучістю і пульсував в передпліччях, ніби хтось повільно розрізав там шкіру розпеченим склом. 

– Час смерті - третя година двадцять хвилин ночі, – пролунав десь далеко старечий голос. – Мені шкода, Ваша Милосте. Ми зробили все, що могли… але рани занадто глибокі, а леді Амалія… вона не хотіла жити. 

Я спробувала вдихнути, але легені здавалось були наповнені свинцем. Повіки не розплющувались, точно склеєні. 

“Яка Амалія? Яка третя година ночі? Це реанімація?” – думки плутались, ніби були зіткані з тонкого мережива. 

Нарешті вдих з глухим свистом зайшов у легені, моє тіло ніби щось підкинуло, змушуючи здригнутись і вигнутись у хребті, а очі моментально відкрились. Проте перед ними була ніби пелена, яка не дозволяла оглянутись навколо. 

– Тихо, тихо, тримайте її! – пролунав різкий голос, і чиїсь руки грубо притиснули мої плечі назад. 

“Швидка”, – мляво подумала я. “Я в реанімації. Треба сказати їм про групу крові…”

Зір фокусувався болісно довго. Проте я змогла розгледіти обличчя чоловіка, який навис наді мною. Лікар? Не схоже, бо без хірургічної маски. Лише сива розпатлана борода, спітнілий лоб і… монокль? Який ідіот носить монокль у відділенні інтенсивної терапії? 

– О, всемогутні боги… Пульс з’явився! Ваша Милосте! Це незбагненно, але вона жива! – вигукнув він, обертаючись кудись убік. 

– Амаліє! Дівчинко моя! 

У поле зору увірвалось ще одне обличчя. Літній чоловік із почервонілими від сліз очима мав би виглядати кумедно у своєму дивному оксамитовому камзолі з мереживним коміром, якби не дивився на мене з таким відчайдушним жахом. 

“Що за маскарад? Де лікарі?” 

Я хотіла запитати, в якій я лікарні, але з горла вирвався лише сухий хрип. У роті пересохло так, ніби я ковтала один пісок. Тоді спробувала підняти руку, щоб торкнутись обличчя… Але від того спалаху болю, що просковзнув по ній, аж потемніло в очах. 

Мої руки… Вони були туго замотані грубими сіруватими бинтами, на яких швидко розплилися свіжі червоні плями. 

Я кліпнула, намагаючись сфокусувати погляд на пальцях і поворухнути ними. Це були не мої руки. Абсолютно точно не мої. Де шрам від опіку? Де мозоль від ручки? Чому ці пальці такі бліді і тонкі? 

– Не рухайся, Амаліє, ти втратила занадто багато крові, – сивий чоловік у камзолі обережно торкнувся мого лоба тремтячою долонею. 

Амалія. І знову він називає мене так. Що за чортівня? 

І тут мій мозок, не здатний обробити абсурдність ситуації і сприйняти все серйозно, знайшов єдиний логічний вихід. 

Це кома. Передсмертна галюцинація. Моє тіло зараз лежить розчавлене на трасі під Києвом, а згасаюча свідомість підкидає мені цей дешевий костюмований серіал, щоб захистити від болю. Тьфу, хіба перед очима не мали пронестись найщасливіші спогади? Чому у мене в голові якісь незнайомці в костюмах вісімнадцятого століття? 

З моїх грудей вирвався звук. Спочатку він нагадував короткий хрип, потім – булькаючий видих. І нарешті пролунав так, як мав. Я почала сміятись. 

Це був жахливий сміх, схожий радше на істерику. Я сміялась так сильно, що поранені руки знову запульсували вогнем, а на очі навернулись сльози. Це просто було так смішно. Ткач Вікторія, яка все життя контролювала кожну секунду, зараз дивиться дурний сон про аристократів, поки її мозок помирає від кисневого голодування. От комедія! 

– Амаліє? – чоловік, якого назвали “Ваша Милосте”, відсахнувся від ліжка, наче від прокаженої. Його губи затремтіли, а на мене від побаченого напав ще один приступ сміху. – Що… що з нею? Чому вона сміється? Вона збожеволіла? 

– Спокійно, Ваша Милосте, відійдіть, – лікар (чи хто він там був) різко перекрив йому дорогу, не даючи чоловіку знову підійти до мене, і дивився з явною пересторогою. – Це шок. Найсильніший шок і гіпоксія. Мозок надто довго був без крові. 

Сміх вже роздирав мені горло, а я все не могла зупинитись. Я бачила, як служниці, що тулилися в кутках кімнати, почали хреститись і задкувати до дверей. Але я якось занадто різко заспокоїлась, облизала сухі губи і хрипучим голосом запитала: 

– Так, а ви…  хто? 

В кімнаті в момент стало занадто тихо. На мене впиріщилось з десяток пар очей. Опа-па… Але відповідати мені ніхто не спішив. Сивий чоловік розгублено повернувся до того з моноклем. 

– Що з її розумом? – голос “Його Милості” ледь не зірвався на жалібний писк. – Вона не впізнає нас? 

– Сумніваюся, – похмуро констатував лікар, силоміць притискаючи мої кровоточиві зап’ястки до ліжка, щоб я не нашкодила собі ще більше. – Глибока амнезія це найменше, на що ми можемо сподіватись після такого. Тіло вижило, Ваша Милосте. Але чи залишився цілим розум леді Амалії… цього я не можу гарантувати. Дайте мені опійну настойку, швидко! Треба приспати її, поки вона не нашкодила собі ще більше! 

Холодні пальці розтиснули мої щелепи, і в рот полилася гірка і дуже мерзенна на смак рідина. Я похлинулася, кашляючи, але ковтнула. 

“Так, давайте”, – подумала я, відчуваючи, як важка темрява знову затягує мене на дно. – “Вимкніть вже це кіно. Я хочу прокинутись… Просто дайте мені прокинутись…”