Акт X: Випробування.

Акт X: Випробування.

Наступний ранок не змусив себе чекати. 

Ще до сходу сонця Богдан стояв на площі втримуючи хоч крихту повітря.

З кожним помахом дихання вирівнювалось, рухи набували нової майстерності. А кожен наступний вітер ставав точніше, вужче, немов струни що натягувались у повітрі.

Нарешті тіло змусило його присісти, легка втома і піт, навпаки тільки посилювали його нові почуття і бажання навчитись більшому.

Коли пролунав храмовий дзвін, на площу почали сходитися інші учні. Всі готувалися до тренування, і лише вихід Кайдена змусив кожного завмерти.

— Доброго ранку, — його голос лунав рівно й спокійно. — Сьогодні починається п’ятиденна вилазка. Кожен отримає завдання і вирушить у невелику подорож, щоб здобути артефакт для свого духа. 

Натовп стояв заворожено, деякі з учнів радісно переглянулись

— Завдання будуть відповідати вашим силам і рівню. Але пам’ятайте: за вашу безпеку ніхто не відповідає. Якщо ви боїтеся чи вагаєтеся, можете залишитися в храмі й продовжити звичні тренування.

Він зробив паузу, обвівши кожного поглядом.

— Подумайте. До обіду чекаю на ваші рішення.

Кайден зник у тіні храму, а на площі здійнявся гул. Хтось нервово обговорював його слова, хтось удавав, ніби нічого не сталося і продовжив тренуватися.

До Богдана підійшов учорашній напарник.

— Ну що, новачку, готовий до наступного етапу?

— Думаю, так, — очі Богдана світилися новою впевненістю.

— А твої тренування? Не боїшся йти невідомо куди без сили духа?

— Я вже так не думаю, — Богдан підняв руку долонею догори. — Дивись.

Повітря закрутилось утворюючи маленький вихор. Сила то спалахувала, то майже гасла, але не зникала.

— Неймовірно, — хлопець аж підстрибнув. — Тоді сподіваюся, після вилазки ще потренуємось разом!

— Звичайно, — Богдан усміхнувся. — Із задоволенням.

До обіду людей на подвір’ї ставало дедалі менше: одні йшли радитися з наставниками, інші — в бібліотеку готуватись. 

Богдан рушив коридором у бік кімнати Кайдена, але на повороті ледь не зіткнувся з Аріель.

Він підняв руку, щоб привітатися, та вона пройшла повз, навіть не глянувши. Сором обпік йому обличчя.

“Здається, вона не надто пишається нашим знайомством…”

Та за кілька кроків її голос все ж пролунав позаду:

— Пробач. Я випадково почула твою розмову з тим хлопцем. Ти справді хочеш піти на завдання від майстра?

Богдан обернувся. В її голосі не було емоцій, лише легка тінь невпевненості.

— Ти щойно навчився збивати вазу, а вже бажаєш підкорювати вершини? Не надто самовпевнено як для такого слабака?

Він відчув, як всередині зароджується сумнів. 

“Можливо, вона права…” 

Та одразу ж стиснув кулаки.

— Хех. Це турбота чи насмішка? Бо на тебе не схоже а ні перше, а ні друге.

— Не вгадав, — спокійно відповіла Аріель. — Це реальність. Твої дії безрозсудні. Не всі повертаються з вилазки, цілими... Було б шкода… Цц.

Вона вже розвернулася, але кинула через плече:

— Хоча, можливо, з таким безрозсуддям краще піди… і розчаруйся у власній слабкості.

Її слова вдарили болючіше, ніж будь-який удар. 

Богдан опустив голову, але потім рішуче підняв її знову. Його голос лунав гучно, навіть занадто для тихого коридору:

— Нехай навіть так. Я піду і дізнаюся, чого вартий. Якщо завдання, розраховане на мої сили, зламає мене, то я ніколи не зможу стати сильнішим.

Він зробив крок уперед, дивлячись їй у вічі:

— І пробач… Я вдячний тобі за допомогу. Але якщо ти боїшся й залишаєшся тут — не вселяй цей страх в інших.

Між ними повисла тиша. Відлуння його голосу ще кілька секунд блукало склепіннями коридору.

Аріель нічого не відповіла, лише розвернулася й пішла далі.

Проте Богдан помітив, як її плечі ледь здригнулися — ніби слова зачепили її більше, ніж вона хотіла показати.

Хлопець підійшов до кімнати майстра. Перед дверима він завмер, зібравши подих.

“Можливо, Аріель має рацію… Якщо навіть така сильна людина боїться цього випробування, чи варто мені йти?”

Він прикусив нижню губу.

“Ні. Я маю спробувати!”

Короткий стукіт і двері відчинилися.

Кайден сидів за столом, завалений сувоями.

Єдине вікно пускало вузьку смугу світла, від якої в повітрі вились золотаві пилинки. Запах старих пергаментів змішувався із запахом воску від лампи.

— Я так розумію, ти вже вирішив? — спокійно мовив він, запрошуючи сісти.