Акт VIII: “Храм Небесного Смарагду”

Акт VIII: “Храм Небесного Смарагду”

Дорога вела вздовж поля, де вітер гнав суху траву хвилями, а сонце вже піднялося досить високо, щоб змусити вкритись потом. Попереду тягнувся звивистий шлях, а праворуч час від часу з’являлися темні плями гайків.

Богдан ішов рівно, але погляд раз по раз ковзав назад.

— Ти теж це помітив? — тихо кинув Ворис.

— Від самого селища.

Богдан стиснув ремінь рюкзака, пильно вдивляючись у край поля.
Там, у хвилях трави, щось миготіло — силуети, темніші за довколишню зелень, рухалися майже безшумно.

— Може, це… — він не договорив.

— Зараз дізнаємося, — Ворис опустив руку на держак списа.

Із найближчого гайка вийшли троє.
Двоє — у сірих накидках із вишитим на грудях смарагдовим колом. Третій — у білій, майже сніжного кольору елегантній накидці, що повністю закривала обличчя.

— Провідник Богдан? — промовив один із тих, що стояли позаду.

— Залежить, хто питає, — насторожено відповів він.

— Ми з храму “Небесного Смарагду”. Настоятель отримав звістку про події в селищі й наказав нам зустріти вас дорогою, — мовив інший.

— І чому б нам вам довіряти? — з недовірою сказав Ворис, стаючи перед Богданом.

— Інакше б ви вже були мертві, — холодний жіночий голос пролунав з-під сніжно-білого капюшона.

— Аргумент, — жартома озвався Богдан. — Ворисе, думаю, якби вони хотіли нам зла, давно б уже зробили це.

Він обережно торкнувся списа, опускаючи лезо донизу. Ворис глянув на нього й, хоч і з недовірою, кивнув.

Біла накидка ледь ворухнулася. На самому краю тканини Богдан помітив крихітну іскринку — шматочок льоду, який розтанув за мить. Навіть у теплій тязі вітру від постаті йшов сухий, майже колючий холод, мов від відчинених дверей у льодовий підвал.

Незнайомці розвернулися й рушили вгору стежкою. Богдан і Ворис пішли за ними.

Ближче до вечора вони наблизилися до воріт.

Над пагорбом здіймалися масивні брами з темного каменю. По обидва боки росли високі хвойні дерева, запах смоли змішувався з прохолодою повітря.

Біля воріт, склавши руки на колінах, сидів великий старий чоловік у чорному вільному вбранні, схожому на кімоно. Поверх нього — смарагдова накидка, що щільно облягала плечі, з візерунками, які нагадували панцир старої черепахи.

Попри вік, його тіло було сухим і м’язистим, а постава — рівною, як у вояка на варті.

Він розплющив очі, коли вони наблизилися, і глибокий погляд ковзнув спершу по Ворису, потім по Богдану.

— Новий провідник… — промовив він повільно, без тіні усмішки. — Бачу, дорога була нелегкою.

— Настоятель Кайден, — тихо пролунало з-під білої накидки. 

Постаті ледь схилили голову. У голосі відчувалася повага, але без тепла.

— Гнилозуб утік. Селище беззахисне проти нього. Що накажете робити? — додала вона.

— Навряд чи він повернеться, — спокійно відповів Кайден. — Але безпеку слід забезпечити. Збери людей, організуйте чергування на підходах. Поговори з Ворисом — він місцевий.

— Слухаюсь. А з цим що робити? — вона легким рухом вказала на Богдана.

— Це вже моя справа, — відрізав настоятель. 

Потім додав гучніше:

— Ласкаво прошу до Небесного Смарагду. Проходьте за браму.

Його голос залишався рівним і спокійним, але за цією стриманістю відчувалася сила людини, що бачила надто багато.

Першими за браму увійшли двоє у сірому.

— Ворис, так? — холодно промовила жінка в білому. — Підете зі мною. Треба обговорити деталі.

— Гаразд, — коротко відповів сторож і рушив за нею.

Богдан збирався ступити слідом, але Кайден підняв руку, зупиняючи його.

— Богдан Арден, так? — він трохи звузив очі. — Навіщо ти тут?

— Навіщо?.. — хлопець на мить замовк, дивлячись у темне каміння під ногами. — Щоб захистити те, що для мене важливе… — в пам’яті промайнув лист дядька. — Мені потрібна сила, щоб рухатися далі.

— Сила? — Кайден уважно оглянув його. — А чи готовий ти платити за неї?

Богдан підвів погляд. Погляд настоятеля пронизував, ніби читав крізь шкіру.

— Якщо це не зашкодить іншим…я згоден.

На мить вираз Кайдена пом’якшав.

— Добре.Рушай.

Вони пройшли крізь браму.

Усередині відкрилася простора площа, викладена світлим каменем. Ліворуч височіла бібліотека з арковими вікнами, праворуч — низькі корпуси спальних кімнат і сад із рівно підстриженими кущами та деревами.
На півдні виднілася їдальня з широкою терасою, а на заході — темні двері тренувальних залів, звідки долинали глухі удари й ритмічне гупання.

— Ранкові тренування проходять на площі, — пояснив Кайден. — Бібліотека відкрита завжди. Спальні й зони відпочинку — у східному крилі. Тренувальні зали — там, — він кивнув на захід. — Для тіла і для роботи з духами. Тренуйся де зручно, але без безладу й не заважаючи іншим.