Акт VII: У тіні.

Акт VII: У тіні.

Люди кинулися до нього: одні зв’язували злодія, інші підхопили Богдана й понесли до лазарету.

Світ повернувся крізь глухий туман.

Спершу — віддалені голоси, що зливалися в безформенний гул. Потім запах трав — гіркуватий, із легким присмаком диму. І лише після цього,  біль: гострий, пульсуючий у плечі й стегні, що віддавав у кожен подих.

— Не рухайся, — тихий, але впевнений жіночий голос змусив його розплющити очі.

Над ним схилилася місцева знахарка, зосереджено накладаючи пов’язку на плече.

— Добре, що ти справді провідник. Інакше ця отрута в такій кількості давно б тебе вбила.

— Тобто?.. — ледь видавив Богдан.

— І цього вас в Академії не вчать? — буркнула вона. — Отрута створена з Аніми. Вона насамперед “гризе” потік Аніми й намагається погасити його. Чим сильніший дух — тим більший опір ядам.

Вона закінчила перев’язувати рани й присіла поруч.

— Точно… Гнилозуб… — хрипко видихнув Богдан і спробував підвестися.

— Спить у коморі під замком, — пролунав чоловічий голос.

Біля дверей стояв Ворис, опертий на спис. Нога перев’язана, обличчя втомлене, але погляд — твердий.

— Думаємо завтра відправити його в більш захищене місце.

Богдан відкинувся на подушку, вдивляючись у стелю. У голові калатало: уламки бою, обличчя Лізи, вихор на руці, що виник сам по собі…

“Я навіть не знаю, як це сталося… А якщо наступного разу вдача буде не на моєму боці?”

— Ще ми знайшли у нього камінь. Дивний обвуглений кристал, напевно він дав йому змогу проникати крізь землю, — додав чоловік.

— Ворисе, йому потрібен час, а ти вже набиваєш голову хлопця різним, — сказала знахарка. — Відпочинь. А потім продовжиш шлях.

Богдан помовчав, а тоді повільно кивнув.

— Мені треба до храму “Небесного Смарагду”. Там… я зможу навчитися контролювати силу.

Ворис підійшов ближче, сперся на спис і серйозно глянув йому в очі:

— Якщо підеш — підеш не один. Я проведу тебе.

За вікном сонце вже стояло високо. Селище оживало після нічної тривоги, але в повітрі ще трималася напруга.

Богдан відчув, як втома змішалася з тихою впевненістю: тепер він не просто мандрує — він іде туди, де зможе стати сильнішим.

“Я більше не дозволю комусь загрожувати цим людям… І наступного разу я буду готовий”.

Він пролежав решту дня, доки не заснув. Ніч у селищі була на диво тиха — ніби буря вдень забрала із собою весь шум.

Комору, де тримали Гнилозуба, поставили під охорону. Озброєний чоловік чергував біля дверей: у руках — спис, у роті — соломинка, яку він ліниво жував.

Усередині час від часу чулося, як в’язень шарудить ногами й бурмоче щось собі під ніс.

Раптом повітря стало важчим — прохолоднішим, як перед грозою.

Десь за пагорбами пролунав короткий різкий гул — не грім, радше металевий дзвін. Охоронець озирнувся, але нічого не побачив.

І саме в цю мить його повіки важко опустилися. Тіло повільно осіло на лаву біля дверей.

Двері комори лишалися замкненими. Жодного зламу. Жодного скреготу.

Та у щілині між дошками на мить зблиснуло щось червоне — складний візерунок, що спалахнув і розтанув, ніби його й не було.

Усередині Гнилозуб сидів нерухомо. Кутики його рота повільно піднялися.

Він подивився в темний кут, кивнув у порожнечу… і зник.

На світанку двері комори були розчинені, а охоронець — живий, але в глибокому сні, з дивно спокійним виразом обличчя. Замок цілий. Вікно забите. Жодних слідів боротьби.

— Утік… — хрипко промовив Ворис, оглядаючи порожнє приміщення.

— Сам? — перепитав хтось із селян.

— Або сам, або йому допомогли. Але так швидко й чисто… не схоже на такого, як він, — буркнув Ворис.

Сонце тільки-но торкалося дахів, коли Богдан прокинувся. У кімнаті було тихо — лиш десь унизу скрипіли підлоги й глухо гупали чиїсь кроки. Біль у плечі й стегні нагадував про вчорашнє, але вже не стискав свідомість так, як раніше.

Двері скрипнули, і всередину зайшов Ворис. У руках — спис, на обличчі — втома.

— Ти на ногах? — без привітання запитав він.

— Уже краще, — Богдан сів, поправляючи пов’язку. — Щось сталося?

Ворис насупився.

— Гнилозуб зник. Комору знайшли відчиненою, охоронець — живий, але спав так, ніби його приспали зіллям. Замок цілий. Вікно забите. Слідів втечі — нуль.

Богдан завмер на кілька секунд.

— Думаєш, йому хтось допоміг?

— Я впевнений, — Ворис глянув у вікно, наче перевіряючи, чи їх ніхто не підслуховує. — Але хто і як — не знаю. Та й часу копатися немає. Ми вирушаємо сьогодні.