Акт VI: Селище серед полів.

Акт VI: Селище серед полів.

“Ніколи не думав, як швидко закінчується місто… і цивілізація.”

Зі зв’язком було скрутно, тож він орієнтувався за паперовою картою, купленою дорогою. Стежка вела вздовж золотих полів пшениці, через невеликі дерев’яні містки над струмками. Погода була на його боці.

Після кількох годин шляху він нарешті побачив перше селище. Легкий голод змусив його зупинитися.

— Якщо все буде добре, встигну ще до заходу… І чого задуха така, дощ буде?

Богдан ступив у селище — і ніби потрапив в інший світ. Дерев’яні та глиняні будівлі, простий одяг, витоптані стежки замість дороги.

“Навіть у світі, сповненому магії, міста й села живуть на різних рівнях… і це — норма.”

У глибині селища атмосфера змінилася. На центральній площі гув натовп — чи то ярмарок, чи свято.

Богдан ходив від крамниці до крамниці, обираючи, що взяти в дорогу. Біля хлібної лавки він уже тягнувся до свіжої здоби, коли різкий, пронизливий крик розрізав гамір.

Посеред площі стояв чоловік невисокого зросту, згорблений, у довгій темній мантії.

— Ви, нікчемні селяни, негайно підкоріться Гнилозубу, жаху Смарагдових земель, інакше пошкодуєте! — верескнув він, ніби збирався перекричати сам ярмарок.

Люди глянули з подивом — і майже одразу повернулися до своїх справ. Один із місцевих охоронців зі списом підійшов ближче й серйозно мовив:

— Тут живуть мирні люди. Якщо тобі нічим зайнятися, я покажу дорогу з селища.

— Блазень… — буркнуло з-під капюшона. — Отже, ти теж не сприймаєш володаря духу Ядів серйозно? — голос став нижчим і холоднішим.

Блиск сталі — кинджал уп’явся охоронцеві в ногу. Той упав на коліна, стискаючи рану. По шкірі, вздовж вен, побігла чорна в’язка субстанція, зводячи м’язи судомою.

Крик болю змусив людей обернутися. Тепер у їхніх очах був не сміх — страх.

— Тепер ви всі мої раби! — карлик розвів руки, заходячись бридким сиплим сміхом. — І ніхто не здолає володаря духу Ядів!

Богдан бачив усе з самого початку.

“Певно, тут і справді немає провідників…”

— А день був таким приємним… — тихо промовив він і вийшов із натовпу. — Гей ти, в мантії, що прикриває твою безпорадність. Ти справді думаєш, що цим налякаєш когось?

— Що це в нас? Смертник? — незнайомець скривився, але в очах спалахнула жага крові. — Юначе, тобі набридло жити?

— Це ти смертник, якщо хочеш змагатися з володарем духу Імператором Штормів, — Богдан скинув рюкзак і ледь нахилився вперед, готуючись до бою.

— Провідник? У цьому селищі? — карлик потягнувся до кинджала… і завмер.

За спиною Богдана почали згущуватися темні хмари. Повітря стало важким, у ньому спалахнули перші іскри блискавок. Порив вітру накрив площу, здіймаючи пил і папірці. Нападник озирнувся на чорне небо й скреготнув зубами.

— Це ще не кінець, хлопче… — прошипів він і розтанув у тіні, яку принесла насуваюча гроза.

Богдан ледь видихнув — майже з полегшенням.