Глава ІІ: Провідник. Якір ІІІ: Самотність після спасіння.

Глава ІІ: Провідник.

Якір ІІІ: Самотність після спасіння.

 Ранкове світло пробивалося крізь вузькі жалюзі, лягаючи тьмяними смугами на білі стіни палати. Тепле повітря змішувалося із запахом ліків і стерильності.

Повільно розплющивши очі, Богдан помітив Алісу. Вона спала в м’якому кріслі, тримаючи його за руку, ніби боялася відпустити навіть уві сні.

Він мимоволі всміхнувся й ледь чутно прошепотів:

— Раночку…

Аліса здригнулася. Піднявши заспане обличчя, оглянула його — і ледь помітно зашарілася.

— Ти вже… прокинувся? Як ти почуваєшся?

— Усе добре… напевно.

Вона легенько всміхнулася, поправила коротке волосся, ніби ховаючи розгубленість.

— Я піду покличу когось, щоб тебе оглянули.

Коли її кроки стихли, у палаті запала тиша. Богдан втупився в стелю. Думки й спогади миготіли уривками.

“Дядька немає. Кристал зник… Не хочу повертатися додому…”

Двері відчинилися, перебивши його думки. До палати зайшла пані Еліна.

— Як ти себе почуваєш? — запитала вона.

Вона переглянула кілька аркушів із аналізами, потім обережно поклала руку йому на груди. Тепле світло зцілення спалахнуло й м’яко розлилося під шкірою.

— Усе добре, — хрипло відповів Богдан. — Здається, мені щастить… якщо це взагалі можна так назвати.

— Так… схоже, ти правий, — вона прибрала руку й стала поруч із ліжком. — Технічних причин тримати тебе тут немає.

Еліна оглянула його ще раз, ніби намагаючись переконатися, що небезпека справді минула.

— Але не поспішай виходити. І все ж, якщо передумаєш — ось. — Вона простягнула візитку. — Дзвони, якщо потрібна буде допомога. Домовились?

Богдан узяв картку.

— Досі нічого не відомо? — пригнічено спитав він.

— Пробач, але ні. Деяких співробітників врятували — та вони не з вашого рівня. Про твого дядька… нічого.

— Зрозуміло… — тихо відповів він.

Еліна зітхнула.

— Пробач, мені треба йти. Іншим пощастило трохи менше.

— Так, звісно.

Вона відчинила двері й озирнулася:

— Алісо, допоможеш мені?

Аліса глянула на маму, потім на Богдана. Він обережно кивнув — без схвалення, швидше з розгубленістю і бажанням лишитися наодинці.

Вони вийшли. Двері зачинилися, і Богдан знову залишився сам.