Якір ІІ: Живий.

Якір ІІ: Живий.

Повітря пахло спиртом і металом. Холодна білизна ліжка ледь торкалася шкіри, а вгорі — знайома біла стеля, освітлена м’яким світлом ламп.

Богдан повільно відкрив очі. Все трохи пливло. В голові дзвеніло, тіло нило. Але він був живий.

Поруч клацнув прилад. На столику блищала крапельниця, ритмічно пищав медичний монітор. Зі стіни ледь чутно тягнув холодний подих кондиціонера.

“Живий…” — думка прозвучала глухо, ніби не зовсім його.

Він поворухнув пальцями. Відгук є. Потім — ногами. Шкіра на руках, де мали б бути опіки, виглядала майже неушкодженою — лиш червоні тіні, наче свіжа засмага.

У голові спалахнула згадка: кристал. Камера. Жар. Голос.

”Вбий…”

Богдан стиснув зуби. Йому здалося… чи десь глибоко в грудях щось відгукнулося у відповідь.

Двері відчинилися. До палати зайшла жінка в білому халаті. Її постать була знайома — мати Аліси. Позаду, трохи вагаючись, ішла і сама Аліса.

— Богдан… — жінка підійшла ближче, звіряючи показники на моніторі. — Як ти себе почуваєш?

— Живий, — хрипко усміхнувся він. — Думаю, це вже досягнення.

— Так, — серйозно відповіла вона. — Після того, що сталося… Ти мав би лежати в реанімації, — вона обережно торкнулася його руки, проводячи по шкірі пальцями. — Я не знаю, чому твоє тіло загоїлося настільки швидко. Можливо, тебе врятував твій дух.

Вона підвелася, поправляючи крапельницю.

— Твої тканини регенерують швидше, ніж повинні. Без зцілення… Це… дивно навіть для провідника.

— Може… бар’єр витримав? — несміливо припустив Богдан.

— Не знаю, чи бар’єр, чи вдача, проте я рада, що ти живий, — вона на мить замовкла. — Пробач, що кажу це зараз, але ти — єдиний, кого знайшли там…

— Що?.. — різко спробувавши підвестися, вигукнув Богдан.

— Не рухайся, — вона обережно рукою вклала його назад. — Рятувальники витягнули лише частину персоналу з вищих рівнів. І тебе. Більше тіл не було знайдено.

— Отже… вони зникли? Ви це хочете сказати?  

— Не люблю робити такі припущення, але це цілком можливо.

“Як?.. Той чоловік…”

Богдан знову впав на подушку, вдивляючись у стелю. Думки зовсім не збиралися докупи.

— Алісо, залишайся тут, раптом що, мені потрібно працювати, — вона поклала руку на плече доньки, а потім покинула палату.

Дівчина мовчала, дивлячись на нього з-під лоба. Нарешті Богдан заговорив:

— Там були не лише ми.

Вона насторожилася, але не перебивала.

— Під станцією була лабораторія. Не просто стара — справжня, прихована. Я знайшов її випадково. І… кристал. Він був там. Я його торкнувся… — голос трохи затремтів. — І щось сталося. Щось, що я сам до кінця не розумію.

— Ти приніс його дядькові? — тихо запитала вона.

Богдан кивнув.  

— Ми зробили експеримент. Все пішло не так. Надто велика енергія… Я намагався зупинити процес. Витягнути його. А потім… темрява. І голос.

— Який голос? — Аліса наблизилася.

Він дивився кудись повз неї.

— Не знаю… — тихо сказав він. — Здається, жіночий.

Він на мить замовк.

— Але не такий, як має бути. Наче… в ньому щось було зламане. Він сказав лише одне: “Вбий”.

У палаті стало ще тихіше, ніж до того.

— І коли я… прокинувся, — продовжив він. — Я на мить побачив… когось. Постать, схожу на людину, але… ні. Вона стояла посеред руїн лабораторії й тримала мого дядька за комір. А потім усе знову згасло.

Аліса мовчала. Її обличчя стало серйозним, дорослішим, ніж зазвичай.

— І це — правда? — запитала вона нарешті.

Богдан лише кивнув.

— Тільки ти про це знаєш, — додав він.

Вона зітхнула.

— Добре, — м’яко сказала вона. — Але якщо це лише початок… ти не будеш із цим сам.

Богдан подивився на неї. Її очі тремтіли. Вона стискала кулаки, схвильована, але не відводила погляду. У всьому її вигляді читався страх — не за себе, а за нього.

Щоб розрядити напругу, він обережно усміхнувся:

— То… вечеря ще в силі? — запитав він. — Я б із радістю спробував страви твоєї мами…

Аліса здивовано кліпнула, а потім усміхнулася — вперше щиро за весь цей час.

— Дурний чи що? — вона ледь штурхнула його в плече.

— Гей, боляче ж, — скривився він.

— Пробач. Проте ти правий: якщо ти витримав вибух у лабораторії, то її “фірмова страва” тебе точно не доб’є, — відповіла вона. — Тому так, вечеря в силі.

Вони обоє тихо засміялися. Напруга ніби розтанула. Кімната наповнилася теплом.