Акт V: Експеримент

Акт V: Експеримент

Коли Богдан прокинувся, за вікном уже світало. Сніданок він отримав прямо в палаті. Нога боліла менше — зцілення й ніч відпочинку зробили свою справу.

На годиннику — дев’ята. Час йти. Дядько чекати не буде.

Зібравши речі, він вийшов у коридор. Хотів було знайти Алісу — подякувати й попрощатися, — але замість неї його зустріла її мати.

— Ти вже на ногах, — сказала вона, оцінюючи його ходу. — Як почуваєшся?

— Все добре. Дякую вам. А… Аліса ще тут?

— Ні, вона в Академії, — жінка на мить замовкла, а тоді додала: — Якщо хочеш подякувати — зроби це за вечерею, прийдеш до нас?

Богдан трохи зніяковів, але кивнув:

— Гаразд… Я прийду.

— От і добре. І дивись сьогодні під ноги уважніше, — напівжартома додала вона.

Він усміхнувся — і рушив у бік Центру.

Рівно о десятій Богдан зайшов у Центр дослідження духів. У головному залі його вже чекав дядько — суворий, зібраний, у робочій уніформі дослідника.

— Виглядаєш краще, ніж учора, — сказав він, передаючи хлопцеві такий самий комплект. — Одягайся. І ходімо. Апаратура вже прогріта.

Вони рушили на нижні рівні Центру, де розміщувалися спеціалізовані лабораторії для роботи з великою енергією душі. Тут повітря було прохолоднішим, а світло — жорсткішим.

Спускаючись ліфтом, дядько спитав:  

— Як, до речі, церемонія? Останнім часом у нас не так багато часу було поговорити про твоє життя.

Богдан відвів погляд.

— Я отримав духа…  

— Чудово! Мої вітання, — радісно плеснувши в долоні, сказав дядько. — І що вийшло?

— Ранг F… Сумісність — сто, — невпевнено додав він.

— Так, показники дійсно нестабільні. Проте, як говорив твій батько, головне — вміти розшифровувати числа, а не лише дивитися на графіки, — дядько обережно поклав руку хлопцеві на плече.

Напруга в грудях трохи відпустила.

Щойно двері ліфта відчинилися, перед ним відкрилася масивна кімната з бетонними стінами. У центрі — велика металева куля, від якої до стелі тягнулися десятки кабелів. Навколо — столи, екрани, консолі. Прозорий бар’єр відділяв камеру від спостерігачів.

— Остання модель реактора Аніми, — сказав дядько. — Витримує до ста п’ятдесяти антей енергії. Один ант — еквівалентно десяти гігаватам. Ми маємо запас… Теоретично.

— Теоретично… — повторив Богдан, ковтаючи слину.

— Не хвилюйся. Поки що, не знайдено жодного джерела, яке б реактор не витримав.

Вони сіли за пульт. Двоє техніків зайняли свої місця, вмикаючи системи.

— Розпочинаємо експеримент E-KX-17. Протокол активовано. Відео, звук, параметри — запис, — чітко промовив дядько, більше для системи, ніж для людей.

Він відкрив капсулу, дістав кристал і обережно поклав його в шухляду, що висунулася з кулі. Коли вона заїхала назад, оболонка стала напівпрозорою — кристал було видно в самому центрі.

На екранах почали з’являтися графіки. Показники зростали стабільно.

— Поки що все в межах норми, — прокоментував один із техніків.  

— Рівень резонансу… трохи вищий, ніж очікувалося, але без критичних відхилень, — додав інший.

Графіки повзли вгору, поки Орелій повільно піднімав напругу.

Професор затримав погляд на одному з показників трохи довше, ніж слід було, але нічого не сказав.

Раптом одна з ліній стрибнула різко вгору. Один із графіків уперся в межу.

— Сер, у нас викид енергії, — ледь стримуючи хвилювання, сказав технік.

— Не критично. Продовжуємо, — відповів дядько.

Графіки почали рости значно швидше. Над одним зі столів загорілася червона лампа.

— Охолоджувальний контур не витримує! Температура ядра зростає неконтрольовано! Треба припиняти процес! — вигукнув технік.

— Зупиняйте! — наказав дядько.

— Система аварійного відключення не реагує! — пальці техніка забігали по клавіатурі. — Сенсор, ймовірно, пошкоджений через перегрів. Автоматика заблокована. Треба вимикати вручну!  

— Добре. Я зроблю це, — дядько вже підводився.

— Але ви не вміститеся в модуль! — заперечив технік. — Він зібраний під аварійний технічний доступ, не під повнорозмірний скафандр. А без захисту ви не дійдете далі бар’єра.

— Є інші ідеї?! — рикнув дядько.

Богдан підвівся.

— Наскільки він вузький? — запитав Богдан. — Я, може, ще пролізу.

Дядько глянув на нього. В очах — сумнів, тривога, щось ще.

— Це надто ризиковано. Я не можу цього допустити. Я обіцяв…

— Все добре, — перебив його Богдан. — Я вже не дитина. І я провідник. У мене… є дух. Я повинен це зробити.