Ініціація ІІ: Чужий план.

Ініціація ІІ: Чужий план.

Раптом за дверима в іншій стороні кімнати почувся звук. Голоси. Хлопець стиснув кристал і кинувся за один зі столів, ховаючись у тіні.

До кімнати увійшли двоє. У світлі дверей виднілися постаті і вони точно не були людьми. Один — кремезний велетень із сірою, немов кам’яною, шкірою й важкими плечима. Інший — худорлявий, високий, з довгими кінцівками, що нагадували щупальця восьминога, закуті в темний плащ.

— Це було дійсно потрібно? — пролунав басистий, хрипкий голос громили. — Ти не перестарався з вибухом?

— Тебе сюди послали не питання ставити, а виконувати завдання, — спокійно відповів напарник. Його голос був рівний, холодний. — Господар хоче ядро. Йому байдуже, скільки поверхів доведеться знести.

— До речі, де воно? — гмикнув велетень, глянувши на сферу.

Обоє поглянули в центр кімнати.

— Як це розуміти?.. — буркнув громила, підходячи ближче. — Професор набрехав нам?  

— Ідіот, — мовив інший тихо. — Невже думаєш, що той слизняк міг таке утаїти? Тут хтось був… Глянь, чи не залишив він нам нічого.

Восьминогоподібний залишився біля дверей, спостерігаючи. Громила рушив між столами, вдивляючись у темряву.

Богдан застиг під столом. Подих став уривчастим, серце шалено гупало. У пальцях він усе ще стискав кристал — тепер той здавався теплішим, майже пульсуючим.

Хлопець повільно визирнув — чудовисько було в іншій частині зали.

Майже ковзаючи, він обережно почав просуватися до виходу. Крок за кроком. Серце билося все гучніше. Пальці стискали кристал сильніше. Двері ставали дедалі ближчими.

Раптом — рух. Тонка істота різко обернулася. Їхні погляди зустрілися.

— Ти справді вважаєш, що можеш просто піти… забравши наш кристал? — пролунало спокійно, без поспіху.

Тіло Богдана скувало.

— Гей, громило, — не відводячи погляду від хлопця, кинула істота. — Розберися з цим дріб’язком.

Той повільно розтягнув посмішку.

— Зараз ми з тобою пограємося, — прохрипів він, крокуючи вперед.

Ноги — мов приросли до підлоги. Серце вдарилося в груди. І в ту ж мить Богдан рвонув з місця, не думаючи — кров закипіла, дихання перетворилося на судомне хапання повітря.

Він мчав темним коридором. Жодних дверей, жодних поворотів — тільки нескінченна труба зі стінами, що відлунювали кроки. Позаду чувся рев і лайка, глухе тупотіння важких кроків.

“Чому я? Що відбувається?.. Куди бігти?!”

Звуки наближалися. Страх стискав груди.

Попереду щось мигнуло. У стіні — вентиляційна решітка. Вона гойдалась, відкриваючи вузький прохід у глиб.

“Це… мій шанс!”

Богдан стрибнув, потягнувся до решітки, та зрушила. Позаду вже було чути гаряче, сипке дихання істоти. Вона майже наздогнала.

Хлопець перекинувся у вентиляцію.

Раптом, пронизливий біль пройшовся по нозі. Богдан застиг над безоднею шахти — чудовисько схопило його.

— Не втечеш! — гаряче повітря розійшлося вентиляційними ходами.

— Відпусти!..

Не думаючи, він з усієї сили врізав кристалом у долоню громили, проткнувши її майже наскрізь.

Нога звільнилася. Пронизливий крик рознісся відлунням між металевими стінками.

Жодного світла. Тіло летіло вниз вузькою шахтою, ковзаючи й зриваючись по трубах, залишаючи подряпини й смуги болю. Крики переслідувача ще лунали вгорі… і згасли

Він упав на щось тверде. Біль пронизав тіло, зламав дихання, змусив закричати. Хлопець зціпив зуби, стискаючи ногу. Все пекло.

Навколо — темрява. Лише тьмяне аварійне освітлення біля дверей давало зрозуміти: він опинився в старому, закинутому тунелі метро. Рельс не було, лише бетонна підлога, пил, гнилі кабелі й старі маркування на стінах.

Страх. І водночас —  полегшення. Він врятувався.

Погляд знову впав на кристал у руці. Той ледь помітно світився зсередини, наче дихав.

“Що ти таке?..”

Хлопець не розумів, що це, але щось підказувало — річ надзвичайно важлива. І ще більш небезпечна, ніж здається. Він сховав кристал, загорнувши його під куртку, й спробував підвестися, шкутильгаючи вздовж тунелю.

“Дядько… Він зможе розібратися. Принаймні — краще, ніж я”.

Очі наповнилися надією, а попереду в мороці нарешті з’явився аварійний вихід до діючої станції.