Акт ІІІ: Екскурсія.

Акт ІІІ: Екскурсія.

Вранці, коли очі хлопця відкрилися, світ здавався інакшим.

Наче все те саме — та ж стеля, та ж кімната — але відчувалося щось нове, невловиме. Немов тонкий присмак грози у повітрі.

Він перевів погляд на телефон: вчорашнє повідомлення ще мерехтіло на екрані, поруч із годинником.

“Дивно… сенсу йти наче й немає“ — подумав він, натягуючи джинси й сорочку. — ”Але що ще робити, в такий спокійний день?”

Біля воріт його зустрів охоронець.

— Доброго дня. Ви до кого? — суворо запитав той.

— У мене запрошення на екскурсію. Ось.

Хлопець простягнув телефон. Охоронець довго мружився, читаючи короткий рядок тексту.

— Пощастило, — буркнув він. — Ви сьогодні перший. Проходьте за мною.

Вони йшли довгим коридором. Обабіч тягнулися зачинені двері лабораторій та виробничих цехів. Нічого особливого: бляклі стіни, лінолеум, лампи під стелею. Але десь у глибині душі наростало відчуття неспокою — те саме, схоже на вчорашній ранок.

Нарешті вони зупинилися перед дверима з табличкою «Директор / Технічний відділ».

— Чекай у кабінеті. Я вже повідомив професора, що нарешті хтось прийшов, — буркнув охоронець і зачинив за собою двері.

Богдан оглянув майже порожнє приміщення кабінету. Жодних нагород, дипломів чи сертифікатів —  ільки кілька старих фотографій у простих рамках, що припадали пилом. Одна з них привернула увагу. Хлопець підняв її і примружив очі.

На фотографії був перший РАЧ (Реактор Аніма Частот). А перед ним — група вчених, серед яких молодий, без сивини і такий же суворий.

— Дядько?.. — мовив він уголос.

Ще хвилину розглядаючи фотографію, він перевів погляд на напис на рамці:

«Пілотний проект: “Аніма-ядро. Міська енергосистема”».

Клацнув замок, змусивши Богдана покласти фотографію й поглянути на вхід. У кабінет зайшов чоловік у білому халаті. Нервово поправляючи окуляри, він привітався:

— Вітаю! Мені дуже приємно, що наша розсилка зацікавила вас, — простягнув руку.

— Зацікавила? Ну… можна й так сказати, — відповів Богдан, потиснувши її.

— Ми разом із Центром дослідження духів запустили програму «День відкритих дверей», — професор говорив швидко, ніби намагаючись не зупинятись — але втома в голосі прослизала сама. — Учора були випробування в Академії, тому ми отримали список випускників, особливо — тих, хто отримав нестандартні атрибути. Але, чесно кажучи, я очікував щонайменше групу, а не одного… хороброго.

— У вас є список з церемонії? — здивовано спитав хлопець.

— Дещо, — ухильно відповів той. — Ми співпрацюємо з Академією. Енергетика духів і мережі міста давно пов’язані. Та годі про це. Що ж, якщо ви вже тут… Час пройтися станцією. Як-не-як, екскурсія.

Хлопець кивнув, крокуючи за чоловіком.

Вони повернулися до сірого коридору з бляклим освітленням. На станції було досить порожньо, як для буднього дня.

— Перепрошую… — невпевнено перебив Богдан. — Ви знайомі з Орелієм?

Чоловік зупинився й із приємним подивом поглянув на хлопця.  

— Орелій Верилій? — уточнив одразу. — Так, я з ним і його братом Арденом працював над нашим першим проектом.

У грудях щось стиснулося від слів професора. Хлопець ледь міг вирівняти подих.

— Арденом?.. — перепитав, і голос зрадницьки зламався. 

— Так, ці двоє були як дві краплі води, коли діло доходить до таємниць цього світу, хоч характерами були зовсім різні, — посміхнувся професор від приємних спогадів. — А чого питаєш?

— Я… теж Арден, — ще раз простягнувши руку, сказав хлопець. — Богдан Арден.

Професор здивувався, та потиснув руку знову.

— То ти його син… А Орелій, я так розумію, твій дядько?

Богдан кивнув.

— Що ж, приємно бачити сина і племінника своїх старих товаришів.

Раптом їхню розмову перебив дзвінок у кишені професора. Чоловік підняв телефон, і його обличчя вмить стало серйозним.

— Перепрошую, мушу відповісти… — він відійшов убік. — Так, я на місці. Так. Ні! — раптово змінився на більш сердитий тон. — У мене відвідувач. Що? Як? Ні, ми так не домовлялися! Ви не маєте права…