Поріг І: Напівдумка

Поріг І: Напівдумка

Нічне повітря було прохолодним, але не крижаним. Ліхтарі відкидали м’яке світло на кам’яні доріжки, а тіні дерев ніби шепотіли щось на вухо.

Богдан повільно йшов знайомою вулицею, не поспішаючи звертати додому. Кроки були легкими, майже несвідомими, голова — повна думок. Усе, що сталося сьогодні, зливалося в єдиний клубок: церемонія, Елівар, духи, Людвиг, Дмитро, теплий дотик Аліси.

“F існує тільки для того, щоб чернь не плакала від сорому”, — пролунав у пам’яті голос Людвига.

Богдан зупинився, вдивляючись у перехрестя вогнів.

— Чернь… — прошепотів він сам до себе й скривився. — Як мало треба, щоб повірити, що ти не вартий більшого.

Крок — і спогади змінилися. Танцювальна зала, ніжна мелодія, її пальці в його долонях. Вона не судила. Вона, просто, була поруч.

“Це… щоб не забував, що сьогодні ти був не сам”.

Його обличчя трохи потепліло і він мимоволі усміхнувся.

Коли підійшов до свого під’їзду, місто вже повністю спало. Тиша. Справжня, спокійна. Лише десь угорі глухо працював кондиціонер, а п’яний вітер ворушив старі листівки на стовпі біля дверей.

Богдан уже вийняв ключі, коли телефон тьмяно засвітився в кишені.

[Нове повідомлення]

«Завтра о 10:00 — екскурсія до міської електростанції. Збір на пропускному пункті. Участь обов’язкова».

Богдан зморщив лоба. Він нічого не підписував. Ніхто не говорив про жодну екскурсію.

— Може, і справді варто щось робити з цим життям…

Кімната зустріла його напівтемрявою. Але тепер у тиші вечора щось злегка змінилося. Наче день завершився, а з ним — і щось у ньому самому.