Якір І: Можливо, я не розумію, але спробую.

Якір І: Можливо, я не розумію, але спробую.

Хлопці відійшли в куток зали.

— І чому ти не провчиш цього Людвига? — запитав Дмитро, склавши руки на грудях. — Моя сім’я допоможе, наслідків не буде. Ну, крім того, що ти перестанеш постійно страждати.

— Я просто не хочу підставляти свого друга, — натягнув посмішку Богдан.

З боку донісся швидкий стукіт каблуків.

— Боже, що з тобою? — Аліса підбігла, стурбовано оглядаючи хлопця. — Хто такий навіжений, щоб…

Вона зустрілася поглядом з Дмитром. Той лише хитнув головою, заплющивши очі.

— Знову?.. І що ти цього разу йому зробив, що він так з тобою?

Вона перехопила його в Дмитра й посадила на стілець.

— Просто дехто вирішив показати мені моє місце, — тихо сказав він, намагаючись вичавити крихту сміху.

Дмитро поглянув на Алісу, потім на Богдана, на губах з’явилась коротка посмішка. Не сказавши ні слова він обережно зробив крок назад і зник у натовпі, залишивши їх на самоті.

— Зараз я тобі допоможу. Дозволь, — дівчина протягнула руку до його обличчя. Тепла й ніжна долоня почала сяяти й випромінювати м’яке тепло.

Приємне й легке відчуття пройшло тілом, розпливаючись разом із кров’ю.

— Дякую, твоя рука дуже тепла, — слабким голосом промовив Богдан. — А я вже не те подумав, — хрипло засміявшись, додав наприкінці.

Дівчина зашарілася і відвела погляд, усвідомивши, що тримає його.

— Це отрута тобі язик розв’язала, чи ти завжди такий? Зараз дограєшся, — буркнула вона, але, незважаючи на слова, продовжувала лікувати його.

Аліса тримала очі на його пальцях, замислившись над чимось.

— Знаєш, не звертай на них уваги, — її голос знову став тихішим, майже ніжним. — Вони не розуміють, як це.

— А ти розумієш? — злегка підвівши кутик губ і відвівши погляд, запитав хлопець.

— Ні, — дівчина підвела погляд на його обличчя. — Але сьогодні я бачила, як ти це витримав. І… саме це мені в тобі й подобається.

— П-подобається? — трохи жвавіший, але розгублений голос вказав на покращення.

Аліса прибрала руку. Обличчя Богдана, ще недавно блідо-зелене, вкрилося легким рум’янцем. Голос став легшим, а груди нарешті вдихнули на повну.

Музика змінилася. Повільна, ніжна мелодія заповнила простір.

— Танцюєш? — запитала вона, витримавши невеличку паузу.

— Я, здається, не дуже вмію…

— Я теж, — посміхнулася вона.

Крок, два. По центру зали Богдан і Аліса стали, готуючись до танцю.

Вони рухалися обережно, невпевнено, але щиро. Пальці торкалися плечей, ноги обережно шукали ритм, щоб не зачепити одне одного. У цьому танці не було майстерності — лише присутність і тепло.

— Здається ти збрехав, — тихо поклавши голову на його плече, сказала дівчина. — Не так погано вже ти вмієш.

Вона посміхнулась, відчуваючи легкий спокій.

— Ну… так, я трохи займався, проте не гадаю що це вальс у своєму вигляді.

Аліса засміялась, підводячи голову.

— Завжди ти такий, все довести до “справжнього”. Іноді, саме такі рухи стають справжніми.

Вони ще кілька хвилин танцювали під музику, і щось у цій простій близькості змушувало серце битися тихо, але впевнено.

Та повільно мелодія зупинилася — святкування завершувалося. Світло почали приглушати, гості розходилися, і маги вже готувалися зачиняти залу.

— Час повертатися, — сказала Аліса, і в її голосі прозвучала легка нотка жалю.

Вони разом вийшли з Академії у нічне повітря. Місто вже спало, тільки ліхтарі мерехтіли вздовж доріжок.

На прощання вона зупинилася, глянула йому в очі й піднявшись на вшпиньки, м’яко поцілувавши в щоку.

— Це… щоб не забував, що сьогодні ти був не сам.

Богдан на мить завмер, а потім відповів лише коротким кивком. І коли вона зникла за поворотом, він ще стояв, торкаючись пальцями щоки — ніби зберігаючи тепло моменту.

Повернувшись до входу, він зустрів Дмитра, що спершись на стіну тримав сигарету.

— Це інше, це інше, — жартома промовив товариш, видихаючи дим. — Так я тобі й повірив.

Богдан посміхнувся і підійшов до Дмитра.

— Можливо, твоїй мамі теж слід дізнатись, що ти куриш?

Дмитро косо поглянув на нього.

— Дуже смішно, — хлопець простягнув йому пачку. — Будеш?

— Я ж не курю.

Друг розсміявся і відштовхнувся від стіни.

— Ой, добре. Все одно скоро попросиш, — хлопець повернувся у бік станції. — Додому?

Хлопці пішли вздовж дороги, трохи пізніше Богдан все ж узяв сигарету. Це було такою собі звичкою — саме з Дмитром він, іноді, дозволяв собі.