Акт ІІ: Буква чи доля?

Акт ІІ: Буква чи доля? 

Після церемонії всіх запросили до святкової, бальної зали Академії. Прикрашена легкими фіранками, вогнями в кристалічних ліхтарях і символами духів — вона нагадувала казку. Учні в святковому вбранні кружляли в танцях, музика звучала легка, але зворушлива.

Богдан стояв осторонь. Поруч проходили учні, хтось посміхався, хтось — кидав косі погляди. У центрі зали блищав Дмитро, спілкуючись з кількома хлопцями з вищих родин.

Богдан уже думав піти, та позаду пролунав голос:

— Ти, здається, загубився, — мовив хтось, дивлячись на Богдана поверх келиха. — Бал — не місце для таких… виняткових цифр.

Піднявши погляд, хлопець зустрівся з хижими зеленими очима.

— Людвиг, — із сарказмом почав Богдан. — І що ж аристократичній знаті потрібно від такої “черні”, як я?

— Не забувайся, Арден.

Людвиг поклав келих і змахнув рудим, кучерявим волоссям.

— Ти спілкуєшся з представником вищих родин. Провідником A-рангу. Ти повинен радіти, що до тебе взагалі звернулись.

— Твій ранг — це лише буква.

— Як і пульс у мертвого. Формально є, а користі — нуль.

Людвиг наблизився до Богдана.

— Тобі нагадати? — Він тикнув пальцем у плече хлопця. — F існує тільки для того, щоб такі як ти не плакали від сорому.

— Припини, — відмахнувши його руку, сказав хлопець. — Я сам виберу, що означає мій ранг.

Людвиг похолоднів в обличчі.

— Ти — безрідний нуль. І тобі вистачає нахабності сперечатися зі мною?

У руці блиснув металевий шар, що розтікався формою.

Він направив його на хлопця, той вмить розлетівся по його тілу сотнями дрібних голок. Вони впивалися в шкіру — пекучі і гострі, немов шипи троянд. У повітрі повис різкий, токсичний запах ртуті.

Хлопець впав на коліна. Тіло скувало у горлі — немов камінь, що не дає вдихнути сухого повітря.

— Що це ти виробляєш?! — раптом пролунав, серйозний голос Дмитра. — Зупинись негайно.

Хижий відголос люті пробивався крізь стриманість у його очах.

Він схопив Людвига за плече. Його долоня почала диміти, розпечена від злості — сила, що сиділа в Дмитрові, вирвалася на волю. Людвиг ледь встиг відштовхнутися, перш ніж край мантії спалахнув.

— Це тобі не арена. Хочеш бійки? Знайди собі рівного супротивника, — продовжив розлючений хлопець.

— Звісно. Але й ти не кращий за цей бруд, — відказав Людвиг, презирливо зіщулившись. — Ти звір, шматок м’язів, якому просто пощастило народитися в гарній сім’ї.

Дмитро завівся. Ще мить — і він кинеться на хлопця й порве його на шмаття. Очі палали, а подих виривався уривками, гарячий, з домішкою диму.

Дотик Богдана прорізав його гнів, мов холодний струмінь. Дмитро напружився — ще секунда, і… зупинився.

— Друже, все добре. Давай краще щось вип’ємо, — тримаючись за живіт, підвівся до свого товариша Богдан.

— Бодю, не можна просто так це лишати, — прошипів Дмитро.

— Ходімо вже, мені щось недобре, — вже спершись на плече товариша, додав Богдан.

— Так, забирай його і йдіть. Ви мені набридли. — кинув Людвиг і пішов, залишивши напругу в залі.