Глава І — Початок шляху. Акт І: Пробудження

За день до цього.

Він падав у порожнечу.
Вітер бив у вуха, тіло тягнуло вниз, а навколо — тільки туман і тиша.

Раптом над ним з’явився темний силует.
Голос, грубий і далекий, мов відлуння зі світів, що давно зруйнувались, промовив одне-єдине слово:

— Провідник.

Богдан різко підвівся.
Груди стисло, подих обірвався — ніби він справді щойно летів униз. Пам’ять розпалась на уривки. Залишилось тільки відчуття падіння і тіні над ним.

Хлопець сидів на краю ліжка, вдивляючись у напівтемряву кімнати. Штори повільно колихались, пускаючи м’яке ранкове світло.
Десь за вікном місто прокидалось, але для нього цей день відчувався інакше.

— Сьогодні випуск. Академія. І... — він видихнув. — Я маю бути готовим.

Богдан натягнув сорочку, поправив жилетку, оглянув себе в дзеркалі — все виглядало на своєму місці. Очі кольору грози спустилися на рамку біля ключів. Старе фото — мама, тато, його очі — їхні.

— Я все ще не знаю, ким ви були…

Він затримав погляд на фото.

— Але, мабуть, сьогодні дізнаюсь, хто я. 

Поклавши фото на місце Богдан пішов.

Надворі весна пахла квітами й асфальтом після дощу. Вітер зачіпав русяве волосся — неохайне, рване, але по-своєму правильне.

Сонце піднімалося, а хлопець йшов знайомою вулицею до метро. Спальний район, з невеличкими кафе, парками і школами. Місто жило своїм життям — надто спокійно. А в ньому — щось кипіло.

На станції було майже порожньо. Повітря пахло вологою весною, а тепле світло пробивалося крізь ранковий туман.

— Привіт! Теж на церемонію? — посміхнулася дівчина в світлій блузці.

Її коротке волосся грало на вітрі, відблискуючи бронзою на сонці, а ясні зелені очі світилися щирістю.

Підійшовши ближче, невисока дівчина створила контраст високій і трохи худорлявій статурі хлопця.

— Привіт, Алісо. А куди ще йти в такому вбранні? — посміхнувся він у відповідь.

— Наприклад, на побачення, — підморгнула вона.

— Це було б поганим побаченням, — віджартувався Богдан.

У цей момент із гулом наблизився потяг. Вони мовчки зайшли до вагона й сіли поруч. Людей було обмаль, навколо — тиша і легке погойдування.

— Як вважаєш, хто сьогодні зможе відкрити зв’язок із духом? — порушила мовчанку Аліса, дивлячись у вікно навпроти.

— Хм… Дмитро — без сумніву. Вся їхня родина — в Ордені Багряних Грив. Людвиг — з аристократії, він теж. І ти — донька найвідомішої цілительки міста, якщо не всієї Вельмори.

— Ти справді так думаєш? — її голос зазвучав м'якше.

— Ти вся — як вона. Кажуть, здібності частіше передаються жіночою лінією. Тож, якщо чесно — я б не здивувався, якби твій дух уже чекав на тебе.

Аліса трохи засоромилась і опустила погляд.

— А твої батьки? Вони були провідниками?

— Не знаю… — опустивши очі з сумом, сказав хлопець. — Не пам’ятаю, якими вони були… та й дядько рідко про це говорить.

— Пробач… Я не хотіла, — вона мимоволі потягнулася до його плеча, та зупинилась.

— Все гаразд… Нема чого сумувати, якщо нічого не пам’ятаєш, — усміхнувся він, але в очах лишився відблиск тіні.

Опинившись по інший берег річки, що проходила краєм міста, Аліса і Богдан дісталися району Академії. Ще здалеку, виднілися молоді і щасливі обличчя, що рушали до головного входу.

Неподалік зупинився автомобіль звідки вийшла витончена жінка у сукні світло-пастельного кольору і хлопець одягнений у строгу, святкову уніформу — Дмитро і його мати.

Жінка погладила плечі хлопця, поправила пасмо його короткого, темного волосся, змушуючи Дмитра відвести світло-карі очі.

Вона ковзнула очима у бік, потім, інший і погляд впав на Богдана. Її обличчя сяйнуло легкою посмішкою і вона махнула рукою у його бік.

— Привіт, Богдане, йди до нас! — енергійно крикнула вона.

— Ну, видно, мені вже час, — хлопець злегка зніяковів, почухав потилицю і винно всміхнувся.

— Так, дійсно, на тебе чекають, — голос Аліси залишався рівним, але лагідним.

— Зустрінемось на церемонії, — попрощався Богдан.

Він підійшов до Дмитра.
Його мати сяяла — здавалось, вона раділа більше, ніж деякі діти, що сьогодні отримають духа. 

“Вона так пишається. Ну звичайно. Молодший син родини, що споконвіку слугує на захисті країни, нарешті стане офіційним провідником.” — подумав Богдан, радо спостерігаючи за ними.

— Ти мій милий, багряний воїне, з великим і теплим серцем. Я вірю — сьогодні почнеться щось велике, — прошепотіла вона, перш ніж обійняти сина.

— Ну все, мам, нам треба йти.

— Гаразд, я прийду як відкриють залу.

— Ну що, мій милий багряний воїне, готовий отримати свого духа? — підбиваючи ліктем, дражнив Богдан товариша.