28.

Десять років тому…

Я стою перед її дверима. Рука завмерла в напівстуці. Досі не знаю чи варто заходити…чи краще пройти повз ці двері. 

— Заходиш? — я почув її хриплий, уже напівживий голос. Так вона сьогодні помре, це точно. 

Попри свій стан, вона все ще виглядала привабливо. Чорне смолисте волосся, очі теплі…не такі як мої. Губи хоч і сухі, але бездоганні. Батько цілував її часто, я знав це. Мене ж не цілував ніхто з них…

— Досі не розумію, як у мене міг народитися такий, як ти…

“Такий як я…” — навіть не знаю, чи зачіпають мене її слова. Чи бентежить її ненависть? Але все ще мене бентежить вона. Моя мати…

— Мені прикро, Метріс, — кажу їй сідаючи поруч. Називати її своєю матір'ю не наважуюся. Не хочеться хвилювати її смертне одро. 

— За мною? Невже тобі буде прикро за мною? — я бачу в її очах щось інше…це не ненависть до мене. А що там? 

— Ти мене народила…— відповідаю скупим реченням. Не хочу засмучувати її більше ніякими словами. 

— Це тому, що не пам'ятаєш, що я тебе ненавиділа…Ти не пам'ятаєш нічого, Джаю, — відвертає вона свій погляд від мене кудись до вікна. 

— Я пам'ятаю мелодії, які я грав, коли крім ланцюгів в моїх руках не було нічого. Якщо постукати ними об стіну, то звук буде більш глухий, якщо об клітку більш дзвінко. Якщо чергувати, то виходила мелодія…

Мої слова приводять її в шок. Метріс припідіймається на ложі і дивиться мені в очі. Слабка долоня жінки чіпляється за мою сильну руку. Я не знаю, як мені бути. Чи торкнутися її руки, чи залишити так. 

— Але звідки ти…звідки ти це знаєш? Хтось розказав тобі? — щире здивування в її очах дивує і мене. Ми ніколи не були близькими і навіть далекими. Ми навіть не були чужими. Вона мене ненавиділа…і цим все сказано між нами.

— Ніхто…

— Твій батько ж стер це з твоєї пам'яті. Ти не мав це пам'ятати …не мав! — в її очах читався страх. А я не хотів, щоб вона боялася. Гидке відчуття насправді. Страх сковує людей гірше ніж ланцюги…

— Ні, не мав. Та сталося так, що…що я пам'ятав їх, проте не пам'ятав в них себе. Я чув ті мелодії у своїх вухах, чув того хлопчика. Та згодом я здогадався, що ним був я. А ти…

— А я була тою, хто тебе там закував, — закінчила вона замість мене речення, яке я по правді озвучувати не хотів. Мені чомусь було соромно дивитися їй у очі, наче б це я був винен, а не вона. Її слабка долоня все ще чіплялися за мене. Цього разу я не стримався і торкнувся і її теж. 

— Як ти можеш бути таким, Джаю? Як ти можеш бути таким?! — вона дратувалася кричучи це. Я відчував її біль в тих словах. Я відчував, як ті ланцюги тримали її…

— Яким, Метріс?

— Ти мав би ненавидіти мене…, — в її очах блищали сльози, — Мав би бажати моєї смерті більше ніж будь-хто, ти мав би не прийти! Або прийти лиш для того, щоб вбити мене! 

— Я прийшов, бо моя мати помирає…а я не хочу, щоб так було, —  говорив щиро. Я не хотів, щоб вона помирала, — Ти просто…ти просто гнівалася, тобі треба було вилити на когось це…ти вибрала мене, — зараз в мені говорив не той хлопчик з ланцюгів. Ні, то був я дорослий, який можливо й не хотів цього пам'ятати, але пам'ятав. 

— Так не буває. Так люди не чинять! — її голова замахала у знак протесту, — Ти не можеш бути таким…ти маєш зараз говорити, що ненавидиш мене! Що…я…

— Метріс, — я обережно доторкнувся до неї. Її обличчя спинилося в моїх долонях. Чи не вперше моя мати дивилися мені у вічі так довго. Я все ще бачив в її очах ті ланцюги, якими вона скувала себе…не мене. 

— Батько наполіг, щоб стерти ці спогади з твоєї пам'яті, бо казав, що це знищить тебе. Але це знищило лише мене…, — вона важко зітхає, перед тим як продовжити, 

— Наша раса салтанів ніколи не любила чужинців. Можливо саме тому і ліси належали нам. Наче ми ховалися від інших людей там. Але твій батько побачив мене. Він казав мені, що коли це трапилося вперше він подумав, що я була міражем, — я бачив, як маму потішив цей спогад. Відтак я зрозумів, що її ненависть до нього минуло давно, — Але потім він побачив мене удруге, але вже коло порту. Я могла хоч сотні разів відмовити йому, проте ніхто не міг відмовити повелителю. У бранців не було права голосу. 

Я бачив, що цей спогад для неї був гірким, тому взяв її долоню до своєї. Не пам'ятаю чи тримав колись її за руку…

— У нього вже був спадкоємець, а я не хотіла, щоб ти був ніким, як і я. Я ненавиділа його, я ненавиділа тебе. Я не приймала це…я не приймала тебе! — її протест був таким глибоким, майже бездонним. 

— Я розумію, мам…— це якось несвідомо вирвалося з мене. Я не хотів, щоб вона помирала в тих ланцюгах. Я хотів, щоб вона була вільною. 

— Він дозволив мені зробити це з тобою. Дозволив! — її сльози були щирими, повіки тремтіли від них, — А сам поїхав, щоб не бачити цього. Між мною і тобою він обрав мене…, — в її словах чулася прикрість.

— Він просто кохав жінку Метріс, — я всміхнувся їй щиро. Поцілував ті тремтячі пальці. Можливо це було вже занадто навіть для неї, але вона мала відчувати моє прощення, а не просто чути на словах. Я хотів, щоб вона відчувала його. 

— Я ще навіть не попросила пробачення, а у твоїх очах я вже бачу його, — вона знову заглянула мені в очі. Вона дивилася на мене як мати, а я на неї як син. Вона більше не бачила в мені пса з ланцюгів, а я ж ніколи не бачив в ній ту, яку ненавидів. 

— Я досі не розумію як у мене міг народитися такий, як ти, — цього разу ця фраза звучала по іншому. У словах був геть інший відтінок. Вона принизила себе, щоб підняти мене. Її долоні все ще тримали мої дужі руки. Моя мати помирала, і я не хотів, щоб вона померла бранкою своєї провини, вона мала померти вільною.