23. Кохання - це твій антидот

— Ним став ти…– раптове усвідомлення накрило Лілею хвилею збудження та страху водночас. 

— Ким же я став? — відчув її хвилювання чоловік і прислонив до себе сильніше. Його пальці впивалися в неї занадто сильно, навіть боляче, але Лілеї було цього мало. Вона хотіла бути ще ближчою з ним…ще більше відчувати його біль через ті дотики…

— Тим, хто дістав ті камені з дна морського.

Очі Джая наче знову стали пусткою. Поки перед ними розливалося море, в тих чоловічих очах розливалася сама порожнеча…темна, глибока. Занадто глибока…

— Я не знаю хто я…ти маєш вірити в те, що я кажу тобі…Я не знаю, що можу зробити тобі і з тобою…я опустився занадто низько, на саме дно. Там нема нічого крім безпроглядної пітьми та холоду, там не місце тобі…

— Джаю, — вимовила жінка його ім'я з особливою ніжністю, але його дотики більше не були такими. В очах жінки бриніли сльози. Їй було боляче….ймовірно у неї будуть синяки…– Джаю, поглянь на мене, — попросила прикушуючи губи до крові, — Будь ласка, не дивися туди…— відчай огортав її все сильніше, — Не дивися на море…благаю, на мене, дивися на мене…Джаю…

Зрештою, вона відчула, що його пальці стали дещо ніжними, вона полегшено видихнула. Чоловік поглянув на неї…схоже, Джай справді не знав, хто він…Але знала вона. Він був лиш чоловіком, її чоловіком. Не монстром, не щось, лиш людина, яка загубилася десь, яку загубили десь. Втопили…у темряві, у морі…

— Джаю, — промовила вона його ім'я, а її руки обійняли його шию. Вона знову відчувала його дихання в себе під вухом. Від цього ставало спокійно. Він ще сьогодні був тут, але чи буде так завтра? — Що зробили з тобою, розкажи мені…

— Ті камені було не дістати звичний людині. Занадто вони глибоко, занадто несприятливі умови…Тому почалися довгі екскременти. Спочатку тестували різноманітне обладнання, але нічого не виходило. Воно просто виходило з ладу, так і не досягнувши самоцвітів. Але, згодом, все ж вдалося добути один самоцвіт, що якимось чином відірвався від дна і піднявся у вищі шари. Протестувавши його з'ясували, що камінці добре переносять лиш дотики людей, тож експерименти змінили свій напрямок…

— Вони взялися за людей…але як твій брат мій використати для цього тебе…

— Бо я підходив. Я був чутливий до того препарату…інші просто помирали або ж ставали неповносправними. З кожною дозою я ставав все менше людиною…з кожним новим зануренням, я став все більшим морським чудовиськом…Мене садили в колбу і опускали з кожним разом все нижче і нижче. Моє тіло впадало в стан заціпеніння, від холодної температури…

— Це жорстоко….

— Швидше холоднокровно, — всміхнувся чоловік кутиком рота та опустив голову, — Препарат припинили вводити мені після того, як я дістав їх, але деякі побічні ефекти залишилися зі мною назавжди. 

— Але я не розумію, якщо ти дістав ті самоцвіти, що йому треба від тебе? 

— Бо ті самоцвіти у мене, а не в нього. 

— Ти вкрав їх? 

— Нехай так, вони були моїми…вони пов'язані зі мною. Коли я дістав їх, з'явилася нова проблема. Виявилося, що свою енергію камені можуть передати лиш тому, хто найперший їх торкнувся. Для всіх інших…це були просто дорогоцінні камені. Саме тому мій брат не приходив за ними…

— Чому ж прийшов тепер? 

— Думаю, Тархос нарешті знайшов тих людей, які зможуть перепрошити самоцвіти під його особу. Мій брат хоч і перетворив мене на пса, проте цей пес все ще не бажав, щоб камені нашкодили комусь і потрапили в неправильні руки. Я отримав побічні ефекти не лише від препарату, але й від самих каменів. До прикладу я зміг оживити лілію завдяки їх енергії…

— Але тобі потім було так погано…, — тепер вже Лілея вп'ялася пальцями в дужу чоловічу руку. Та рука була все ще холодною, як сам океан. Але дотики до неї дарували їй внутрішнє тепло.

— Така була ціна за твою усмішку. Ти посміхалася, коли дивилася на мене, а не на лілію. Вперше хтось дивлячись на мене посміхався.

— Джаю, ти прекрасний. Я кохаю тебе…

— Тархос знає, що камені я йому б ні за що не віддав, але тепер у мене з'явилася справжня дорогоцінність. Це ти. Ти моя сила і слабкість водночас, Лілея. Проте я все ще лиш пес, якому наказано віддати тебе…і я…не можу це не зробити, інакше він вб'є тебе. Але я прийду за тобою…обіцяю, навіть якщо знову доведеться опуститися на найглибше дно, в найтемніше підводне озеро чи навіть дістатися до зірок, я зроблю це…

— Не віддавай самоцвіти йому, і не кажи мені де вони, — закрила дівчина йому своєю долонею вуста, — Я була готова померти, щоб зустрітися з тобою…і готова знову. Але дозволь знову відчути твої губи на своїх губах, як в день коли ти врятував мене.

В очах Джая Лілея побачила щось. Там були емоції…ніжність, турбота, добра, світло, кохання. Його погляд був повен тих почуттів, вона тонула в ньому як в морі…вона хотіла втопитися там…Її пальці знову обвили його шию. її очі знову дивилися на його очі. Її губи були в міліметрах від його. Її бажаний Джай був так поруч.

— Для мене той поцілунок Тархоса нічого не означав, коли він робив це всередені мене була пустка, але я вірю, що коли це зробиш ти, всередині мене буде цілий океан, безмежний космос. Я ніколи не цілувала людини, яку би так кохала як тебе…Я ніколи нікого не кохала, крім тебе…

Але Джай не встиг це зробити, бо його горло спастично здавило і з великою силою відтягло від дівчини. Чоловічі пальці відчайдушно намагалися відтягти тугий джут від шиї, щоб забезпечити собі доступ повітря. 

— Вважаю небезпечних псин варто вигулювати у повідцях, — почувся голос Тархоса, що й накинув на Джая ту саму петлю. За кілька секунд йому вдалося притягти Джая до себе, і той немічно звивався коло його ніг, — Ледве врятував тебе, Красунечко, — підійшов до бранки Тархос і хтиво всміхнувся. Але не встиг він й торкнутися до бранки, як відчув таку ж петлю на свої шиї. Тархос судомно зіпнув кілька разів, поки не відчув послаблення, — Братику, та ти став ще більш скаженим! Думав хоч цього разу обійтися без щита, але…