21. Аметистова ніч

Сьогодні була аметистова ніч. Принаймні так її назвав Джай. Один з небагатьох вечорів в місяці, коли море стає пурпурного кольору. А інколи таким ставало і небо. Наче на Землю на короткі миті спускалася казка. Це не було схожим на північне сяйво, це радше нагадувало рожевий ранок, але він був яскравим як сонячне світло. Фіолетові тони окутували море і наче світилися з глибини води. Це почалося після того, як минув льодовий період, але ніхто не знав в чому причина такого загадкового явища. Та знав Джай…

Чоловік застав бранку коло вікна. Її пальці були притулені до холодного скла. Вона дивилася на аметистове море…і вперше не відчула його повернення. 

— Ти чекала мене…

Його Лілія озирнулася. Здавалося, що її очі побачили щось прекрасніше за лавандове море. Її погляд тонув в іншому морі..в чоловікові, що тижні тому був чужим. Вона досі не знала його, не розуміла, але вона його кохала. 

— Я чекатиму тебе завжди. Особливо тоді, коли тебе не буде поруч… — її слова натякала на неминучу розлуку. Його очі відповідали, що та розлука неминуча.

— Ходімо, хочу, щоб цей вечір був особливим для нас, — простягнув він їй свою долоню. Все ще холодну, але більше не чужу. Вона належала їй.

Вони вийшли на терасу. Море співало якусь свою невідому пісню, але вона була журливою. Фіолетові хвилі переливалися під сяйвом місяця. Хвилі казково накочували до берега. Вздовж берега горіли пурпурні світлячки, які то згасали, то знову оживали десь серед піску. А ще там був маленький столик і два зручних стільці. Коли вони підійшли до них на столі крім їжі було дещо ще. 

— Сідай, — посміхнувся їй Джай. 

Коли бранка сіла за столик Джай взяв першу коробочку зі столу. 

— Найперше тобі потрібне це, — відчинив він її, і перед очима браслет з каменів білого кольору, але в них був такий відлив..чи радше мерехтіння, – Я знаю, що ти обрала аметист, — знову всміхнувся чоловік, дістаючи прикрасу з футляра, — Але йому не виходило підчепити те, що я хотів. Можливо тому, що в того каменю вища щільність. Це місячний камінь, найдорожчий його зразок. Він має перламутрове світіння, що нагадує місячне сяйво. Це явище називається адуляресценцією – коли світло ніби «ковзає» по поверхні каменя. Зазвичай він віддає блакитним сяйвом, але цей особливий і має фіолетовий відблиск, — обережно взяв зап'ясток дівчини Джай і одягнув на нього браслет, — Але найважливіше не це. Ця прикраса регулюватиме твою терморегуляцію. Якщо тобі буде холодно, він активізуватиметься і віддаватиме тобі свою енергію у вигляді тепла через легкі імпульси, — коли камінці торкнулися її шкіри, то зблиснули фіолетовим, а потім бранка відчула як легке тепло потекло від її зап'ястка. Вона відчула як зникає тремтіння, яке вона відчувала через холод, залишилося лиш те, яке вона відчувала від присутності Джая. 

— Це просто неймовірно…

— Звісно, від температури у стоградусний мороз він тебе не врятує, але від моїх холодних дотиків цілком, — всміхнувся кутиком рота чоловіка, — Але аметист тут теж є, — взяв він продовгастий футляр. Там лежало кольє. Це була тоненька ниточка на якій були зафіксовані камінці глибокого фіолетового кольору, — Дозволиш? — запитав чоловік взявши до рук дорогоцінність. А за кілька секунд бранка відчула, як холодні дотики кулона торкнулися її шиї і спадали до декольте. 

— Це аметист? — торкнулася вона пальцями дрібних фіолетових камінчиків. 

— Так, і він теж по-своєму особливий, — загадково всміхнувся чоловік, — Він по особливому личить твоєму молочному тілу, — тоненька ниточка з дрібними камінчиками торкнулася жіночої шиї і спадала в зону декольте. Джай ледь стримав свої пальці від того, щоб не опустити їх туди ж.

— А це?  — зловила цей його жест бранка, але вирішила зупинити погляд на останній маленькій коробочці.

— А це сережки, теж з аметистом. Приміряй, — простягнув їй Джай коштовності.

— Ти маєш ще раз почути, що я кохаю тебе, Джаю, — сказала Лілея, коли всі прикраси було одягнено, — І моєю найбільшою коштовністю буде твоє серце, — потім вона перевела погляд на фіолетове море і посміхнувшись продовжила: — Навіть якщо я більше ніколи не побачу тебе, якщо Тархос…я ні про що не шкодую, Джаю, — заявила дивлячись чоловіку в очі, — Не знаю, що спричинило цей колір, але це море прекрасне…

— Я знаю, — відповів їй Джай, — Саме це шукає мій брат у мене…— застало зненацька його зізнання. Але дівчина мовчала, ніби чекаючи, що він сам говоритиме, — Знаєш, що є найневідомішим на нашій планеті?

— Що? 

— Подивися прямо перед собою, — всміхнувся їй чоловік, — Що бачиш? 

— Море…

— Це не просто море, Лілеє. Це океан. Людство дослідило лише пять відсотків світового океану, в останні роки цей відсоток зріс до семи. Можливо зараз це прозвучить дивовижно, але навіть про поверхню місяця ми знаємо більше ніж про океанічне дно.

— Але сучасні технології і …

— На жаль, сучасними технологіями важко подолати ті екстремальні умови, що є там. Середня глибина океану десь 3-4 км, а найглибшою точкою є Марсіанська западина, яка приблизно сягає 11 кілометрів. Але про це точно відомо лише марсіанам, — всміхнувся чоловік жартуючи.

— Віриш в те, що є інопланетяни? — і собі всміхнулася бранка.

— Якщо я чогось не бачив, це не означає, що його немає…

— Але й це не означає, що воно є, — здійняла брови у протесті Лілея.

— Ну, значить не вірити мені в кохання. Адже, не бачив я його ніколи, — на ці слова бранка турнула його в плече, — Не виключено, що глибоководні істоти, які водяться там виглядають, як прибульці. Можливо вони світяться чи змінюють форму, і здатні вижити без сонячного світла. Адже, після двадцяти метрів вниз світло майже не проникає, а після 1000 м — абсолютна темрява. А ще там дуже високий тиск, тому після 1 км навіть найсучасніше обладнання руйнується.

— Ну й не треба нам того, нехай і живуть собі там ті прибульці…чи марсіани, чи що воно таке, — всміхнулася бранка.