20. Ти вже розтанув

— І що вона обрала? — несподіване запитання змусило Антоніо ледь не підскочити на місці. Благо в його руках не було дорогоцінності, інакше та неодмінно була б вже десь на підлозі. 

— Помилуй, Джаю! – схопився ювелір за серце, — Інколи мені здається, що ти не ходиш, а париш над поверхнею. 

— Я не вмію літати, — хмикнув Джай у відповідь, але все ж така реакція Антоніо його дещо повеселила.

— Аметист, — відповів ювелір, простягаючи гостю фіолетовий необроблений камінь.

— Напівдорогоцінний камінь.

— Я пропонував…ем..твоїй дівчині замінити його хоча б на рубін такого ж кольору, але вона сказала, що воліє отримати прикрасу, яка відповідає її цінні, — така відповідь змусила Джая дещо замислитися, — Я так розумію, ти однаково використаєш для неї дещо особливе, тоді навіщо було давати їй вибір?

— Наскільки я розумію для жінок важливий колір та вигляд, на те вони і жінки..

Від цих слів Джая брови Антоніо полізли вгору. Чути таке від чоловіка скованого з льоду було вкрай дивним.

— Ну, принаймні так мені порадила Ібріс, – пояснив Джай.

— Ну може й Ібріс що тямить в жінках, але не ми…відколи Маргарет загинула моїм кохання стало це каміння.

Джай лиш окинув приміщення поглядом. Він часто бував в Антоніо, і цей чоловік був єдиною людиною з якою Джай розмовляв, не враховуючи Аріели. 

— Але твоя Лілея…вона доволі красива жінка.

— Занадто красива для такого як я…

— Схоже у неї є до тебе почуття і вона не проти ночі з тобою, ти з нею…ну…— таке запитання Антоніо змусило Джая заграти жовнами. Було не зрозуміло думає він, злиться чи розгублений…

— Я думав, що кохання це коли жінку запрошують в життя, а не в ліжко…

— Це правда, — погодився ювелір, — Я був переконаний, що ти і справді не вмієш це робити, але до сьогодні. 

Джай глянув на цього чоловіка і потім зітхнувши пояснив:

— Я не дозволю собі скористатися її тілом, доки моя душа темна. Допоки я не знатиму хто я є…лілея це квітка, що символізує чистоту. Я міг би сказати, що вона заслуговує кращого за мене і дати їй піти, але я не можу бачити її ні з ким іншим, тому кращим стану я.

— Я не чув нічого подібного від тебе за всі ті роки, що ми знайомі, Джаю. Та не думаю, що твій брат краща партія для неї. Адже його ти мав на увазі?

Джай мовчав, проте Антоніо не була потрібна відповідь. Він її знав…

— Я не знаю, що мені робити, — в словах Джая чувся відчай. Він був таким глибоким, як те море, що розтікалося за вікном майстерні, — Я не можу нічого зробити. Тархос просто прийде і забере її. Я безсилий…Я всього лиш клятий собака…

Вперше Антоніо бачив цього чоловіка в такому стані. Джай, якого ніколи нічого не хвилювало, тепер хвилювався, як морські хвилі. Колись казали, що вода камінь точить. А кохання робить людей рабами…чи можливо навпаки — вільними?

— Чув колись про Мойсея? — запитав ювелір.

— Великий вождь Іудейського народу, — прошепотів Джай у відповідь.

— Рабство було неминучим для ізраїльського народу. Але ніхто не планував жити так вічно. Тому й Мойсей був обраним для того, щоб визволити тих людей. Так, можливо ти не можеш перешкодити тому, щоб Лілею забрали у тебе, проте…ти все ще людина. Відтак ти можеш приймати і свої рішення. Ти завжди можеш прийти за нею…і звільнити з полону, — здавалося після цих слів в очах гостя майстерні відродилася якась надія. А за нею і незламна рішучість. 

— Коли останній раз Тархос прип'яв мене до щита, я відчував, що можу ворушити кінчиками пальців. Наче вони були мої…наче це був давній я. В якому тече кров всіх людей. Скажи, Антоніо, ти віриш в те, що кохання може зцілювати? 

— Знаєш, — всміхнувся ювелір, — Люди вірять в те, що навіть це каміння може зцілювати. І для того кожен мінерал наділяють цілющими властивостями і вірять в неживі предмети, які просто частина Землі, на якій ми живемо. Але я особисто в це мало вірю. Але я вірю в те, що людей здатна лікувати любов. Її не помістити в камінь, її не здобути з земних надер, вона є лиш в Неземному та інших людях. 

— Але я і є камінь. Я лиш лід, який ніколи не розтане. А вона вогонь. Ми ніколи не з'єднаємося. Ми з різних планет…

Антоніо лиш всміхнувся кутиком рота і махнув рукою запрошуючи йти за собою.

— Ну якщо вже на то пішло то покажу тобі дещо. Ти особливий лід. Дечим схожий на цей, — вказав ювелір на здавалося б звичайний кубик льоду, – Знаєш що це? 

— Лід.

— Так, а точніше це гідрат метану – кристалічна сполука води й метану, яка виглядає як лід. Але…. — зупинився Антоніо, щоб дістати з шухляди сірник, — При підпалюванні він спалахує, – торкнувся ювелір вогнем “льоду” і той відразу ж спалахнув. Це було чимось надприроднім. Лід, що горів. 

— Знаєш, яким чином Мойсей почув веління від Бога, що йому треба робити. Він зіштовхнувся з чимось дуже надприроднім. Перед ним був кущ, що палав і не згоряв. Він підійшов до цього чагарнику, щоб подивитися як це, — розповідав Антоніо слідкуючи то за тінями вогню, то за тінями обличчя Джая, — І там почув голос і веління Божі…..До речі, Джаю цей лід знаходять в глибоководних районах океану, — наче на щось натякаючи додав чоловік, — Поміть від вогню лід тане, — посміхнувся чоловік опускаючи руку на плече свого гостя. 

— Значить можу розтанути і я…

— Ти вже розтанув, бо я ніколи не чув, щоб хтось так говорив про жінку, як ти сьогодні…

###