17. Зоряний пісок

Джай глибоко вдихнув повітря. Його погляд спрямувався у велике вікно за яким штормило море. Він звівся і відчинив його. 

— Скоро буде злива, — констатував він.

— Ти відчуваєш коли будуть опади? — запитала Лілея, все ще милуючись чоловічим силуетом, що був добре помітним у сяйві місяця. 

— Ні…я можу відчувати лиш прихід сильної грози. Мені треба до моря..на вершину, — сказав розвертаючись до виходу.

— Я з тобою.

— Ні, — зупинив її суворий погляд чоловік, — Тобі краще перечекати грозу тут. 

— Але…

— Але я сказав, що ти залишишся тут, — зупинив її за зап'ястя чоловік. Його дотики були дещо грубшими цього разу, десь грані нормальності та болю. В її очах він не прочитав страху, але ніжній квітці точно було неприємно від таких його дій. Тож, відпустивши її, він важко зітхнув і пояснив: 

– Блискавка небезпечна для життя людей, а для мене вона життєво необхідна. Як і ти. Але вас поєднувати разом не можна…Вибач, я не завжди здатен відчувати емпатію. 

— Симпатія до мене, це вже вищий її прояв, Джаю. 

Чоловік мовчав. Лиш жовна на його обличчі вигравали. Що вони виявляли — злість, замішання, розгубленість?

— Не чекай від низького пса чогось високого, — кинув він услід і вийшов за двері. 

За кілька хвилин з неба дійсно ринула злива. Простір пробрало громовицею, а темне небо розсікло білим хребтом блискавки. Джай стояв на скелі спрямувавши обличчя під потік холодної зливи. Раптом з'явилася ще одна блискавка, що влучила прямо в чоловіка. Лілея налякано зойкнула припавши до вікна. Проте Джай стояв як і раніше…і практично не рухався. Потім були ще спалахи…і ще. Кілька годин тривали для бранки як вічність. Та потік все-таки перейшов на краплі. Крап-крап…Звуки дощу зникали.

— Тобі варто було поспати, — почула Лілея голос Джая, що повернувся.

— Мені варто було дочекатися тебе…

— Думаєш, що я щось…невідоме людському розуму, — його голос хрипів, а краплі води стікали обличчям.

— Ти хтось…ти той, хто відомий моєму серцю, — підійшла до нього бранка, забираючи ті всі краплі. Його шкіра холодна…майже крига. В пальцях відчувалося поколювання від цих дотиків.

— Віриш у дива, виходить? — всміхнувся він їй кутиком рота, — Ну гаразд, ходімо покажу тобі його, — взяв він її за руку.

Вони підійшли до моря. До тієї самої межі де закінчується вода та починається пляж. Холодний нічний вітер гнав льодяну воду прямо під її ноги. 

— Суша чи вода? – запитав Джай дивлячись за тим, як той самий вітер розносить жіноче волосся в різні сторони, роблячи її такою прекрасною. 

— Зоряне небо, — несподівано відповіла Лілея, вдивляючись в чорноту, що була над ними.

— Правильна відповідь, — щиро усміхнувся Джай, коли вона знову подивилася йому в очі. Тоді він опустився і торкнувся долонею темного піску. Долоня наче засвітилася маленькими зірочками, і холодним чорним піском, вздовж за його рухами йшло сяйво. Це дійсно нагадувало нічне зоряне небо. 

— Як ти…? Як ти це робиш, — здивовано припала до нього дівчина, торкаючись його долонь. А світло з під них передавалося чорноті навколо і засвічувалося на кілька секунд і знову гасло, — Це просто дивовижно…це дійсно схоже на диво. І навіть зоряне небо, — говорила з захватом, спостерігаючи за тим як пісок світився яскраво синім світлом. 

— Хочеш побачити ще воду? — ще більше всміхнувся з її щирого захоплення чоловік.

— Вода теж буде сяяти?

Джай відірвав руку від піску і торкнувся моря. Від його дотиків хвилі теж спалахували світлом і невдовзі гасли. Це виглядало як справжня магія.

— Це тимчасовий ефект через блискавки, які влучили у мене. Завтра я вже не зможу бути чарівником для тебе. Завтра я не зможу з чорного піску народити зоряне небо. 

— А наш день не завтра, Джаю. Наш день сьогодні. 

Чоловік нічого не відповів, лиш з його долоні сипався пісок, що світився неприродно синім. Він тікав крізь чоловічі пальці, наче маленькі струмочки…і невдовзі гаснув, впадаючи в темний пісок навколо. 

Лілея вдивлялася в чоловіче обличчя цієї ночі так пильно, як тільки могла. Їй стало нестерпно цікаво скільки йому років.

— Джаю, стільки тобі? 

— Скільки мені років? — всміхнувся той, полишаючи пісок і беручи її долоні.

— Так, скільки…скільки часу ти живеш? 

— Цікава побудова питання, — знову всміхнувся Джай, а дівчині було приємно від того, що цей чоловік все частіше це робить, — То тобі цікаво скільки мені років, чи все ж скільки часу я живу?

— Хіба це не одне й теж? 

Джай лиш повів кутиком рота кудись вгору, а потім донизу. Думає…зважує з відповіддю…чи просто це мимовільні рухи, які він не контролює? Лілеї завжди було важко вгадати його емоції. Але в те, що їх у нього немає вона не вірила аж ніяк. 

— Якщо рахувати від мого народження, то мені тридцять. 

— Тридцять? — її брови здивовано звелися на переніссі.

— Навіть вже тридцять один, якщо бажаєш точності.

— Я б дала тобі більше

— Але на генетичному рівні, мені десь двадцять вісім…

— Я не розумію…

— Я теж…але так і є. Ймовірно це через стан заціпеніння в якому я був певний час…як…

— Як жаба?

— Так. А ще той препарат…Знаєш, час то рахунок, який потрібен лиш для людей на Землі, а там, — звів він голову у чорний простір, — Там все по іншому…

— Ти був у космосі? — несподівано запитала його Лілея, яка поправді вже дуже змерзла і жадала тепло.

— Ні, але я зустрів одного дня космічну жінку в порту Крістоля….і з того дня я почав жити, — озирнувся до неї Джай, щоб відповісти їй обіймами.

— То ми однолітки, Джаю з Крістоля. Тобі як і мені двадцять вісім, але ти мудріший за мене на років сто.

###