15. Детективна історія

Як же добре їй було в обіймах, того хто ще тиждень тому обійматися не вмів. А зараз його міцні руки кріпко притискали її до свого серця. Лілея заплющивши очі не хотіла зараз думати про будь-що, окрім Джая. На все їй було байдуже – на те, що буде завтра, цієї ночі чи просто зараз. Важлива ця мить і ці обійми. 

— Джаю, де ти був коли почався льодовий період? — запитала Лілея пестячи чоловіче волосся, до якого, з під тишка, дотяглася долонею. 

Майже п'ять років тому Земля змінилася назавжди. Усі говорили про глобальне потепління, внаслідок зміни клімату. Але ніхто не чекав, що одного дня, просто серед осені, Землю накриє спонтанне похолодання. Несподівано, як хвиля, по всьому світу пронісся мороз у сто градусів. Всі, хто опинилися на відкритому просторі, або ж були позбавленні тоді доступу до вогню, просто перетворилися на льодяні стовпи. В живих залишилася десь третина населення…А потім, потім вже нічого не було, як раніше. Значна частина квітів так і не змогла відродитися, зникнувши назавжди. 

— Вдома…якраз розпалював камін. Пам'ятаю як дивився у вікно і бачив ту хвилю, що линула до мого дому. Тоді навіть я одягнув куртку, — додав посміхнувшись. 

— Ти знав, що …

— Я не знав, але моя “псяча” натура, ймовірно, щось відчувала. Я подзвонив в той день Аріелі та наказав сидіти вдома і нікуди не йти. Підтримувати тепло…але ця жінка не послухалася. Досі пам'ятаю як вона забігла у двері, а за нею тяглися білі струменисті цівки інею. Я крикнув їй, щоб йшла до каміна, а сам побіг зачинити двері. Пам'ятаю як тільки закрив їх, вони вкрилися льодом. Холод йшов за мною по п'ятах, і зупинився ось тут…де зараз сидимо ми. Лід і полум'я, дві стихії, які ніколи не вживуться разом. Вогонь переміг. 

Лілія принишкла. Тоді вона вже не була вдома….після того періоду вона ні разу не була вдома. Чи є досі її дім? Чи вижив хто…Вона, власне, й не сумувала за домом, який був у лісі. Ліс то не її простір, а от море …Єдине, що її приваблювало в лісі, це були квіти. Але після льодового періоду їх там не стало, були лиш мохи…

— А ти? — витяг її зі спогадів чи то роздумів Джай. Його погляд зеленувато темних очей, нагадав їй те саме сплетіння моху, який вона не любила. Але вона любила Джая. І його очі теж…, — Можна ми поміняємося місцями? – і зараз цей болотистий погляд дивився на неї, втягуючи у трясовину з якої не вибратися…не випірнути.  

Тепер вже обличчя Джая красувалося на її грудях і їй це страшенно подобалося. Руки все ще обіймали її…міцно.

— Я була в лісі. Тоді жила з одним Корнером. Нахабний і огидний мужлан, — розповідала жінка, а Джай відчув як тіло бранки несвідомо перетрусилося в його обіймах. Він притис її сильніше і підвівшись поцілував в маківку. Дивно …він відчував, що вона відчуває щось не дуже приємне для неї, а відтак це було й неприємним для нього. 

— Він ображав тебе?  

— Ну…ні, але. Я була вже тоді бранкою, Джаю. Рабиня. Він знайшов мене в лісі якось і більше не відпустив…Корнер був лісним ватажком злодюг. Час від часу він очолював набіги на великі міста навколишніх околиць. Це було дивним, що його не могли упіймати…у світі нашпигованому різними електронними приладами, Корнер був невловимим. 

— Ймовірно, у нього був якийсь секрет. 

— Був, звісно. Бідніші верстви населення час від часу приставали до нього. Взагалі його ряди дуже швидко змінювалися, адже людей швидко ловили й продавали у рабство…або ж страчували. Лиш Корнер був невловимим. Лісний ватажок мав спеціальний пристрій, який приховував його видимість, не лише від електронних приладів, а й робив не чутливим до нього тварин. А це дуже важливо у лісі, де диких звірів побільшало. Звісно для людей Корнер був видимим, але от на камерах стеження його б не було видно. Він міг потрапити в порожній дім, взяти, що йому потрібно. Хатні пси не відчували його…вони спали, як ніби й нікого в домі чужого немає. 

— Де він взяв той прилад? — слухав Джай її розповідь паралельно з дівочим серцебиттям.

— Якби то не банально звучало, але він його вкрав в одного розробника. Ймовірно, то було творінням всього життя вченого….бо, по недовгому часі, нещасний наклав на себе руки. Корнер довідавшись про це, навіть оком не змигнув, ні докорів сумління, ні почуття провини…геть нічого…

Лілея задивилася на вогонь, що палахкотів. Червоні язики, що танцювали теплом діяли на неї заспокійливо. Дівчині не подобався період життя проведений з людиною, на ім'я Корнер. 

— Так буває з людьми, хоч так і не повинно бути, — тепер вже волоссям бранки забавлявся чоловік. Йому подобався її запах і глибина кольору. 

— У Корнера була дружина, — важко зітхнувши продовжила Лілея, — В той день ми були на втіках, бо хтось, якимось чином таки вийшов на його слід. Тож нам довелося взяти мінімум і податися в глиб лісу трохи південніше. Ми були в дорозі й спинилися коло якоїсь скелі, в ній була ущелина. Корнер розводив там вогонь, оскільки дув сильний вітер. Місця там було лише для двох. Коли ми побачили той білий туман, який залишав позаду себе смерть, Корнер мав обрати…або мене або свою дружину. Його вагання тривало можливо якихось кілька секунд. Він схопив мене за руку і потяг в печеру. Пам'ятаю як Талі кинулася за нами…як відчайно скрикнула, коли він штовхнув її в груди ногою, залишаючи на вірну смерть поза теплом. Пам'ятаю як він на ходу закладав вхід хмизом, а крізь той хмиз пробиралися пальці Талі. А потім вони завмерли, побіліли, як і сам хмиз. А білі цівки зупинилися коло полум'я. Якби я ненавиділа Корнера, проте він врятував мене в той день. Та на місці Талі мала бути я. 

— На місці Талі не мав бути ніхто, — обережно погладив по голові бранку Джай, — Так не повинно було бути, але так склалося. 

— Корнер зробив це, як мені здавалося, без доробків сумління. Але можливо то лиш так здавалося мені….мені захотілося його вбити, прямо там, прямо в той самий день. Хоча здавалося б….я мала відчувати вдячність….

— Інколи холодний розум потрібен…інакше вагання могло б вбити обох вас.