10. Цибулини лілій

В камінні знову переливався вогонь. Лілея сиділа навпроти полум'я і думала про свого “холодного” господаря. Якщо Джаю не холодно, тоді навіщо йому камін? Якщо він не вміє кохати, тоді навіщо вона тут? Її очі на мить зупинилися на його силуеті. Він наче бездоганно витесана скульптура з каменю, але якою б прекрасною та скульптура не була б, камінь завжди буде каменем. Але Джай…дівчина не розуміла як могла закохатися в незнайомого їй чоловіка з першого погляду. Її наче струмом вдарило від погляду на нього в день їхньої зустрічі, а потім ще раз коли він торкався її грудної клітини та губ, щоб повернути до життя. Пані Ібріс, просканувавши її тіло припустила, що вона була мертвою десь секунд сорок, а може сорок п'ять. Але сама Лілея відчувала, що якщо Джай не буде поруч сама вона не житиме вже ніколи. Він наче став її кровообігом, її лімфою, її життям. 

— Джаю, то чому тобі подобається саме цей плід? — запитала Лілея тримаючи в руках останній інжир.

— Не зрозумів? — поглянув на неї уважно чоловік.

— Ну, інжир… — пояснила бранка вдихаючи запах плоду, але насправді набагато більше їй подобався запах чоловіка, що повільно підходив до неї не спускаючи очей. Його погляд був хмурим, сталевим…якби не знала його, то, мабуть, їй би було моторошно, але їй було лиш приємно.

— Тому, що це квітка, — сказав він нахиляючи обличчя до її долонь. Обережно відкусив половину, і перед очима постала перевернута мякоть з дрібними крупинками, — Бачиш ось ці жовті кульки? — її погляд впав на інжир, — Це все квіти, а це великий бутон. Інжир це особливий фрукт, в якому все навпаки. 

— Але все-таки це фрукт? — облизала губи дівчина.

— Ну, — вигнув голову Джай дивно вглядаючись в фіолетово-рожеву мякоть, — Важко відповісти, ймовірно. Перевернута квітка, яка є фруктом. Щоб запилити її потрібні фігові оси, які мусять пробратися всередину плоду. Справа нелегка, і навіть смертельна, бо звідти вони вже не повертаються, а там і гинуть, зливаючись з інжиром в одне ціле. 

— Дивовижно, — всміхнулася Лілея, забираючи половину квітки собі до рота.

— Не дивовижніше ніж ти, — спостерігав за нею Джай. Здавалося, що його перестали цікавити будь-які квіти чи плоди, після того, як він знайшов Лілею. Вона вкотре всміхнулася. Ніжна, як білий лотос, пахуча як лілія Cali, солодка як квітка інжиру. 

— До речі, водяні лілії теж можна їсти. Взагалі лотос — це унікальна рослина, вона уособлює відродження, пробудження і вихід з темряви. Його корінь взагалі можна їсти сирим як моркву чи селеру. А ще можна їсти насіння лотоса. Взагалі воно може зберігатися дуже довго, навіть до ста років.

— Ого, — зачаровано прикусила губи бранка, — Тоді є шанс, що у когось збереглося насіння цієї дивовижної рослини. 

— Можливо, — у відповідь всміхнувся Джай, борючись з нестримним бажанням торкнутися власного білого лотоса його дому. І ця квітка сама забажала тут рости, серед каламутної води його душі й крові. Серед холоду і навіть криги, — Ходімо покажу тобі дещо, — взяв її за руку Джай. 

— Знову в підвал? — сумно зітхнула його бранка над чоловічим вухом. Вільна рука знову заповзла під його футболку, — І не смій заперечувати, — хитро всміхнулася Лілея, а за нею всміхнувся і Джай.

— Навіть не думав.

Вони дійсно спустилися в його підземелля. Пані Ібріс мовчала, лиш її сутність світилася миготливим світлом. 

— Сюди, — вказав Джай на темну стіну між екранами. 

— Нічого тут не бачу, — стенула плечима Лілея, виглядаючи в чорну кам'яну стіну. 

— А бачити й не треба, — знову взяв її долоню Джай, — Треба відчути. 

Чоловік пристав дівочі пальці до темної стіни. Бранці хотілося забрати їх звідти, бо холод змушував її пучки аж терпнути. 

— Щось відчуваєш? — запитав, намагаючись прочитати на її обличчі відповідь, — Ну крім холоду? — додав посміхнувшись.

— Ні, — заперечно струсила головою дівчина і відірвала руку від стіни.

— Спробуй ще раз, але разом зі мною, — знову зловив її пальці чоловік. Її долоня легко поміщалася в його, — Ось тут, відчуваєш щось? – направив її долоні чоловік. 

Лілея відчула під пучками пальців невеликі наче як тиснення. Це було схоже на пучку самих пальців, але більш чіткої структури. 

— Так, здається так, — задоволено всміхнувся дівчина.

— Ібріс, дай світла сюди, — сказав Джай. І за кілька секунд під пальцями Лілеї по маленьких рівчаках, що були у камені стало розтікатися фіолетово-синє світло. Здавалося, що воно виникло нізвідки. Світлові промінчики бігли тоненькими щілинками між темним камінням, окреслюючи форму лілії. Коли візерунок було завершено, під дівочими пальцями красувалася Лілія, сплетена зі світла і каменю. 

— А тепер натисни на неї, — сказав Джай і бранка знову торкнулася вирізбленої світлом квітки. Почулося якесь клацання, і відчинилися невеличкі кам'яні двері. За ними було темно. 

— Ібріс, світла сюди, — знову закомандував Джай, і перед очима Лілеї з'явилася темна скриня. Чоловік обережно витяг її й простягнув дівчині, — Відкрий.

Скриня була зроблена з невідомого дівчині матеріалу. Вона здавалася герметичною і Лілея шукала як її відчинити. 

— Нічого складного, все так, як ти й робила зі стіною, — підказав Джай, і вона нарешті побачила і тут тиснення до якого торкнулася пальцями. Скриня відчинилися і звідти поточився якийсь димок. Він не був ні холодним, ні гарячим, а також не мав запаху. Джай повністю відкинув кришку і дістав з димкого простору кілька цибулин.

— Це…це…те що я думаю? — завмираючи запитала дівчина. Дим зі скрині, розтікався ніби туман і зникав за кілька хвилин розчиняючись десь у просторі.

— Так, це останні цибулини Лілій. Справжніх лілій, тих які росли на землі до льодового періоду.

— Але…

— Де я їх взяв? — всміхнувся Джай милуючись її захватом, — Я вже казав, останню квітку я зірвав з могили матері десять років тому. Зробив я це тому, що вона перецвіла, тож я хотів зберегти ці цибулини. Щоб одно дня посадити їх знову.