6. Чиста водяна Лілія

Лілея сиділа навпроти великого вікна. Море, що заповнювало собою весь простір, чарувало зір. Море і небо. А ще лілія, яку бранка тримала в руках. На кілька секунд квітка засяяла яскравим світлом, а потім згасла як зірка. Просто розчинилася в руках, ніби її й ніколи не було. Лілея сумно зітхнула, розтерши між пальцями порожнечу. 

— Вона була чудовою, Джаю, — всміхнулася дівчина розвернувшись на дивані до чоловіка. Той сидів за столом і смакував приготовану нею акулу. 

— І риба теж. Теж була чудовою, — відповів Джай, зустрівшись поглядом з бранкою. Він мимоволі глитнув, а пальці наче знову задеревеніли від погляду цієї дівчини. Витончена краса. Неповторна, чаруююча. Шкіра як відблиск місячного сяйва. Незнані йому емоції розквітали всередині, а разом з ним розквітав і Джай. 

— Знаєш, я завжди мріяла жити біля моря, — повернула свій погляд до вікна Лілея, — Воно таке безмежне, незрозуміле, несподіване, — говорила обхоплюючи себе за плечі дівчина, — Ти казав, що не знаєш як то кохати…це схоже на море. Це глибоко, поглинаюче, бурхливо. Це як шум морських хвиль, дуже приємна мелодія, яку хочеться слухати…тебе хочеться слухати. 

Джай мовчав. Все ще стояв коло столу. Але його погляд манили не морські хвилі, а хвилі її волосся. Раптом йому захотілося відчути їх запах. Він підійшов до бранки. ЇЇ локони ковзали між його пальцями як струмки води. “Зачерпнувши” їх в долоні Джай вдихнув їх аромат. 

Лілея відчувши його дотики розвернулася, але прядки її волосся все ще були в його долоні. Наче кайданки, що поєднували їх. Бранка всміхнулася. 

— Що ти робиш, Джаю? — запитала  закушуючи нижню губу у посмішці. Її губи були так близько до його пальців, що вона не втрималася і поцілувала їх. Локони її волосся висипалися з його долонь. 

— Я…

— І чим же я пахну, Джаю? — знову посміхнулася бранка, що слідкувала за рухами його рук. Їй нестерпно хотілося торкнутися губами його пальців знову. 

— Ліліями…і ранком. 

— Не знала, що ранок має запах, Джаю, – розсміялася, — А який запах мають лілії я не знаю. 

— Вони пахнуть як ти…

— А хочеш знати, чим пахнеш для мене ти? – несподівано запитала встаючи з дивану. Їх погляди зрівнялися в одну лінію.  Він, дивлячись на неї бачив квітку, вона дивлячись на нього бачила море. 

— Ти, — підсунулася максимально близько до чоловіка дівчина, — Ммм…ти пахнеш…, — потягла носом бранка в міліметрах від нього. Її підборіддя торкнулося його шкіри і тяглося вздовж вилиць, шиї, ключиці, — Джаю, ти пахнеш морем…і вечором. 

— Хіба у вечора є запах? — здійняв кутик губ у легкій усмішці Джай. Він намагався тримати руки за спиною, зімкнутими у замок. Інакше…інакше…

— Є, він пахне як ти, — повторила його слова бранка, — Вперше бачу як ти посміхаєшся. Ти привабливий Джаю, особливо коли посміхаєшся. Ходімо до моря. 

Лілея обережно взяла чоловіка за руку. Їй хотілося на повітря, до води, до безкрайності.

— Ти живеш серед такої краси, ти любиш його? — запитала бранка стоячи на березі моря. Пінисті хвилі злегка торкалися пальців її ніг і втікали назад. 

— Ні.

— Ні? — щиро здивувалася дівчина нахмуривши обличчя, — Тоді чому живеш тут? 

— Вимушені міри. А де жила ти? — поцікавився чоловік і собі спостерігаючи за грою хвиль з її ногами.

— Я жила в Елосі. Лісна територія. Кожного ранку я відчувала його сирість і запах зеленого моху.

— Жити в лісі в теперішній час, коли зелені не так вже й багато, рідкість. Винятковість, перевага, — намагався побудувати розмову чоловік, але поки речення ліпилися з бідних іменників. 

— Там давно не розквітало жодної квітки, Джаю. Лиш дерева і той мох. Мені здавалася я сама вкриюся ним. Запліснявію. Я не любила ліс, я не любила своє життя. Втекла, втрапила в недобрі руки, в рабство. Але потім…, — повернула погляд на Джая бранка, — Я потрапила у твої руки. 

— Я дав тобі можливість піти, в той же день…мої руки…

— О, так, Джаю, твої руки не тримають мене. А мали б…

Лілея зазирнула за його плечі. Чоловік тримав руки складені за спиною. 

— Джаю, ти не такий як інші. Досі не розумієш, що подобаєшся мені? — всміхнулася дівчина. 

— Чому? — перевів погляд на море чоловік, — Чому я подобаюся тобі? Я не …

— Т-с-с..- затулила його вуста своєю долонею бранка, — Ти не миловидний, це правда. Але ж не усім мають подобатися солодкі красунчики, так? Мені от подобаєшся ти, — її долонька потекла нижче окреслюючи контури його губ, — Мені подобаються твої губи, — дівоча долоня пестила його підборіддя, — Твоя шия, а твої суворі вилиці просто зводять мене з розуму. Твої очі, твій погляд…твоя міцна статура, – рука Лілеї танула по його плечах, руках, поки не взяла за долоню, — Мені подобається Джай. Чоловік, якого я навіть не знаю, — легко стенула плечима, — Але мені мало цього, я хочу кохати його. 

Її голос звучав тихо, а морські хвилі намагалися перебити його собою. Але Джай чув її, хапав кожне сказане нею слово, як ковток повітря. Він дивився прямо на неї, а вона дивилася прямо на нього. 

— Я хочу кохати тебе, Джаю. Я хочу служити тобі, я хочу бути твоєю бранкою. Не відпускай мене ніколи. Тримай так, як я тримаю твою руку зараз…якщо, ти хочеш цього. 

Її невинний погляд нагадував сутінкове сонце. Вона чекала, що Джай щось відповість їй. Чоловік, що був як скеля, зовні та всередині. Чоловік всередину якого хотілося докричатися, але там ніби була порожнеча, ніби якась ущелина в тій скелі. Її слова заходили туди, блукали відлунням, так і не знаходячи прихистку. Сонце наче не нагрівало його холодну кров, відтак і серце теж. 

— Хочу, — наче вийшов з заціпеніння Джай. Наче сонячне проміння її слів таки долинуло до нього. Наче пробилося крізь кригу його душі. Погляд був все ще холодним, як і сам Джай. Але на його губах починало малюватися щось схоже на посмішку. 

— Ти таки до місяця привабливий, Джаю, коли посміхаєшся, — розсміялася бранка, смикаючи його за руку. Море грало хвилями, кидаючи їх на цих двох. Дівчина сміялася, а Джай лиш тримав її руку і слідував за нею. Йшов по її слідах, що відбивалися на вологому піску, мілкими вмятинами.