5. Ти не будеш рабом в цьому домі, Лілеє, бо ним буду я. 

Ти не будеш рабом в цьому домі, Лілеє, бо ним буду я. 

Джай знову сидів нерухомо, наче в заціплені. Його повіки не злипалися анітрохи. Він дійсно не хотів спати. А от бранка заснула…знову. Але цього разу вона тримала його долоню. Джай дивився на свою руку, він бачив як під шкірою пульсує кров, як вона, обмежена трубками вен, гнала його тілом, і здавалося, хотіла вийти з цих тісних вмістилищ. Він закинув голову на бильце дивану і заплющив очі. Його тіло справді наче заціпило або звело в якійсь судомі, що скувала його. Піт виступив на чолі і побіг цівками вздовж шиї. Стиснувши зуби він мовчки лежав. Шкіра набула блідого кольору, наче свинцевого. Здавалося, що по його кровоносній системі мчить не червона рідина з еритроцитів, а отрута. А по лімфатичній системі не лімфа, а напруга. Його тіло періодично підсмикувало, ніби Джая бив струм.

Лілея прокинулася від того, що почула легке поколювання в пальцях. Ніби хтось ткнув їй голку у пучки. Мимоволі відсмикнулася. Джай, здавалося, спав поруч в сидячому положені. Повіки зімкнуті, але дуже неспокійні. Ніби очі хочуть розкрити їх, але не в змозі. З чоловіком точно було не все гаразд. Легкі посмикування його м'язів, натякали на те, що в нього, можливо, судоми. Дівчина обережно торкнулася його плеча. Джай був настільки напружений, що тіло здавалося кам'яним.

— Джаю…ти спиш? – з тривогою у голосі запитала Лілея. Вона не знала, що відчувала зараз, безліч емоцій роїлося в ній. Всі ті емоції нагадували змій, що розпочалися по ній, змушуючи тремтіти. Вона боялася, але не Джая…вона боялася за Джая, — Джаю, ти чуєш мене? — намагалася розбудити чоловіка бранка, струснувши за плечі. Але його тіло майже не зрушилося, повіки не розплющилися. Страх ще більше заволодів нею. Вона відчайно намагалася привести Джая до чуття, била в груди, по обличчі, але той не реагував. Сльози відчаю набігли на очі. Лілея не знала, що їй робити. Куди йти чи бігти? Вона не знала ні міста, ні його мешканців…, ні, навіть, свого господаря — Джая. 

Ібріс — раптом осяяло бранку. Ця комп'ютерна леді точно має знати, що з Джаєм. Лілея хутко схопилася на ноги й помчала у підземелля. Їй не подобалося бути тут, особливо на самоті. Монітори зустріли її сліпучим світлом, але чи готова буде Ібріс вислухати її. 

— Ібріс, ти тут? — витерши сльози з обличчя запитала Лілея. Яка ймовірність того, що та відповість їй?

— Я завжди тут.

Лілея видихнула, впавши на кам'яну підлогу. Та була холодною, наче лід.

— Допоможи мені, Ібріс. Благаю…я не знаю, що мені робити. Джай він…я не знаю, що з ним, – її тривога здавалося, всотувалася в ці холодні кам'яні плити під ногами, і линула відлунням серед підземельної порожнечі. 

— Опиши його стан, — відповіла їй Ібріс. Голос цієї машини завжди звучав однаково. Ні емоцій, ні співчуття…

— Він..ніби спить, але. Його шкіра така бліда, Ібріс, ніби з неї витягли всю кров, а артеріями біжить струм. Він нерухомий, але водночас у нього якісь мимовільні судоми. Мені страшно, Ібріс, — описувала дівчина стан чоловіка, який все ще був перед її очима. Його бліда мармурова шкіра з краплями як дощу. Він нагадував гранітний пам'ятник, — Скажи мені, Джай помре?

— Ні, – коротко відповіла їй машина.

Лілея видихнула. Це було найголовнішим питанням, і бранка почула найголовнішу відповідь. Вона продовжувала сидіти на холодній підлозі, обіймаючи себе за плечі.

— Ібріс, поговори зі мною про Джая, благаю.

— Я не можу обговорювати свого господаря, без його згоди, — почулося у відповідь, а на Лілею знову накотив страх невідомості. Незнання змушувало її тремтіти ще дужче за холод. Вона обійняла себе за коліна, приймаючи позу ембріона.

— Ібріс, я хочу допомогти йому. Ти знаєш, що я чесна, що я говорю правду! — відчайдушно намагалася достукатися Лілея. Але на Ібріс не впливали емоції бранки. Вона була всього лиш машиною, що не здатна сама відчувати.

— Тоді просто відповідай одним словом, будь ласка…благаю. 

— Гаразд.

— Що відчуває зараз Джай? 

— Біль, — відповіла Ібріс, а по обличчі бранки знову побігли сльози. Це було очевидним. 

— Чому? Ібріс, чому йому боляче? — намагалася зрозуміти Лілея. Вона не розуміла, що відбувається з ним і як йому допомогти.

— Квітка. 

— Квітка? — похитала головою Лілея, намагаючись зрозуміти, про що говорить Ібріс. Очі бігали по моніторах, ймовірно, шукаючи якусь ширшу відповідь там. Але її не було, лиш плавна лінія, що тяглася на білому тлі. Погляд бранки зупинився на самотньому зеленому листочку, що валявся на підлозі. Ймовірно, той відірвався, коли вона зривала Лілію. 

— Це через Лілію, яку він ожив для мене? — здогадалася дівчина.

— Так, — підтвердила Ібріс.

Лілея знову сіла на холодну підлогу. 

— Чи можу я зараз допомогти йому? — запитала Лілея, але десь в підсвідомості вона вже знала відповідь. 

— Ні. 

Кілька хвилин між ними тягнулося мовчання. Безсилля — найстрашніша річ, що сковувала бранку, як і ті кайдани, що зняв з неї Джай. 

— Скажи, Ібріс, яку емоцію найчастіше відчуває Джай? 

Ібріс кілька секунд мовчала.

— Мені важко відповісти на це запитання, бо я не можу аналізувати його емоції. Але думаю, що це байдужість.

Байдужість — ще одна страшна емоція, яка сковувала їхнє суспільство останні роки. Люди стали байдужими один до одного. Саме тому сильніші ставали господарями, а слабші рабами. 

— Скажи, якщо я зникну з його життя чи відчуватиме він щось? 

— Розчарування, — ця відповідь не розчарувала Лілею, навпаки, вселила надію.

— Як мені правильно проявляти до нього свої емоції та почуття?

— Щиро.

— Чи лякає щось Джая в мені?

— Непередбачуваність, - ця відповідь Ібріс, змусила всміхнутися Лілею. 

— Як мені зрозуміти, чи подобаюся я Джаю? Адже, він …інколи, мені здається, Ібріс, що ньому немає емоцій.

— Дії.

— Як мені проявити свої почуття до нього?