4. Я зцілю тебе собою

Вона обіцяла зцілити мене собою…

Коли Лілея заснула на грудях Джая, він все ще сидів, як і раніше. Його рука не раз ще хотіла торкнутися її волосся, але щоразу він зупиняв себе. Наче боявся обпектися її теплом, або обпалити її своїм холодом. Лише коли поліна в камінні догоріли він обережно зняв її з себе, вкривши ковдрою. Ніч манила зорями на зовні. Небо, всипане перлами, було темним, а море набуло глибокого синього кольору, і тихо шуміло. Джай стояв на вітрі дихаючи морським повітрям. Хвилі щоразу намагалися досягнути його, але зупинялися коло самих ніг, втікаючи назад у море. Скинувши верхній одяг Джай сам віддався хвилям. Вода була холодною, тіло пронизувало голками, пекло, а потім все перетікало у жар. 

Його давно не лякав холод, і самотність теж…його не лякало нічого, окрім бранки, що тихо сопіла на його дивані. Знову зупинився над нею, вдивляючись в спляче обличчя дівчини. Мабуть, комусь з боку, таке явище виглядало б моторошним. Несподівано кілька холодних крапель зірвалося з його волосся, і капнули прямо їй на обличчя. Джай стрепенувся, віддалившись. Лілея почала метатися і говорити: “Залиш мене! Залиш мене…відстань!” Раптом її очі розплющилися. Погляд був спрямований прямо на нього. Ніби його спіймали на гарячому, ніби благали піти, а він стояв як укопаний. Джай зробив ще один крок назад.

— Ні, – різкий рух її руки перехопив його, — Ти не залишай. Ти ні…, — прошепотів бранка, – Не відставати, навпаки. Пристань до мене. Будь пристаню мені, захистом…

Джай важко дихав. В його німому погляді бранка не змогла розгледіти нічого. Він був таким глибоким як море, але й таким холодним і бездонним. В цьому погляді могло поміститися так багато всього, а натомість там ніби була пуска. 

Вогонь! — осяяло Джая. Треба повернути тепло. Він обережно звільнив свою долоню, поліна одне за одним потрапляли в камін, поки не заповнили собою весь простір. 

— Розпалити вогонь, — сказав чоловік, і вмить поліна спалахнули. Тіні знову танцювали на стінах. 

— Дякую, — всміхнулася до нього Лілея. У відповідь – кам'яне обличчя.

Джай звівся і підійшов до дзеркала. Хто дивився на нього? Виродок - ось кого він там бачив. Чи засмучувало то його? НІ! Гнітило? Теж ні…Джай не відчував нічого, дивлячись на самого себе. Він не відчував нічого дивлячись на будь-кого. Але сьогодні він відчув легкі дотики емоцій до своєї свідомості, коли Лілея дивилася на нього як у дзеркало.

— Не зважай, Джаю, – порушив тишу її голос, — Я всього лиш бранка, рабиня..тому мої сни інколи нагадують мені не дуже приємні моменти. Але ти, – звелася вона з дивану, і поглянула на нього. Їх погляди зустрілися у дзеркалі, – Ти приємний мені. Думаю, твої сни теж схожі на кошмари.

— Мені не сняться сни, – відрізав Джай, відводячи погляд.

— Як таке може бути? Усім колись щось сниться. А якщо думати про когось дуже уперто, то він насниться, обов'язково, Джаю. 

Чоловік мовчав. Сни йому дійсно не снилися. Він не знав хоче він того чи ні, це просто був факт. 

— І що навіть Лілії ні разу не снилися? 

— Можливо в дитинстві, але я не пам'ятаю тих снів…

— Чому ти там стоїш? – знову зустрілися їх погляди у дзеркалі, – Ти звісно красивий, але ти не схожий на нарциса, що милується собою цілими днями, – хихикнула дівчина, проте Джай, як завжди не оцінив її жарту. 

– У мене немає нічого спільного з красою, – відповів Джай, – І з квітами теж, – вирішив додати. 

Лілея посміхнулася своєму відображенню, бо очей Джая, в дзеркалі вже не було. Вона відчувала як його погляд пронизує її позаду. Його дихання відчувалося на шиї, навіть волосся коливалося від його вдиху…чи то видиху.

— Ти хочеш налякати мене, Джаю? 

— Не певен, що вмію відчувати страх, але тебе лякати я не хочу, – почувся його грубий голос. 

— А що хочеш? — розвернулася вона до нього обличчям. Він був занадто близько коло вогню, і мабуть йому добряче пекло у спину.

— Хочу, щоб мені знову снилися квіти…квітка, — вирішив виправити закінчення Джай.

Лілія всміхнулася йому. Незворушний. Лице немов витесане з каменю. 

— Відтепер з квіткою ти поділяєш дім, тож…Тож ніч також у нас одна на двох. 

— Ти…, – глитнув Джай.

— Я? Я лякаю тебе, — всміхнулася Лілея, – Ти знаєш, — знову обережно торкнулася його торсу Лілея своїми пальцями, — Я дійсно хочу кинути насіння у твоє серце, Джаю. Ох, ти знову мокрий, — висмикнула пальці назад, — Чому? 

— Ти не збрехала про те, що ніколи не бачила лілій, бо якби бачила, то знала б, що квіти ці виростають не з насіння.

— Ого, яке довге речення, Джаю, – привітно всміхнулася бранка, прикусивши нижню губу, — Значить ти вмієш говорити розлого і багато. То з чого ростуть Лілії? 

Джай заграв жовнами на обличчі. Про що він думає? Виглядає як грозова хмара, що ховає за собою місяць. Місяць….однаково він до місяця привабливий.

— Ходімо! – взяв її за руку Джай.

Він взяв її за руку? Його долоня така міцна, пальці холодні..навіть вогонь каміна не нагрів їх. 

— Знову тягнеш мене у свій підвал? — зітхнула бранка, лиш сильніше впиваючись пальцями в його долоню. 

— Ібріс дещо покаже тобі, – констатував Джай, – Тобі має сподобатися…Лілеє…

— Повтори, – завмерла дівчина, спиняючи і його кроки.

— Що? 

— Моє ім'я, повтори моє ім'я, Джаю. 

— Тебе звуть Лілея, як квітка, — повторив чоловік дивлячись в кінець сходів, де не було нічого крім темряви. 

Коли вони зійшли монітори знову ожили. Лілея розтирала плечі від холоду, що панував тут. 

— Ібріс, покажи Лілеї квітку Лілію. 

Після слів Джая прямо під ногами Лілеї стало проростати тендітне стебло. Воно росло швидко і впевнено, линучи догори. І ось на кінці пагона з'явився бутон. Кілька секунд і він розкрився, відкриваючи взору дівчини білі пелюстки. 

— Яка краса, Джаю, – припала на коліна перед квіткою бранка, — Вона як справжня, – сказала дівчина торкаючись пелюсток, проте Лілеєні пальці пройшли повз них, — Але як? Як ти зміг…пам'ять про ці квіти було стерто з усіх серверів, а тих, хто пам'ятав би їх, вже немає в живих.