3. Її обійми

Я не вмів цінувати тепло. Можливо тому, що ніколи його не потребував. Але воно стало необхідним для мене, бо тепло це її обійми. 

Лілія на ходу зривала з себе датчики так званого детектора, щоб наздогнати Джая. Той, ймовірно, був не зовсім готовим до таких відвертостей, тож не придумав нічого кращого як піти.

— Джаю…агов, — намагалася зупинити його дівчина, але той ще більше пришвидшив крок, — Я не хочу тут залишатися, чуєш? Ні, Ібріс, звісно, приємна залізна леді, але я не люблю холод…і..мені хочеться бути з тобою.

Джай не зупинився. Та й Лілея теж намагалася не відставати, а тому таки наздогнала його, і вхопивши за руку сказала:

— Красунчику, ти не будь холодним зі мною. Благаю, — її очі віддавали якось неприродною синявою і нагадували морську хвилю. Ще кілька митей і чоловік здається задихнеться у вирі її погляду, — І взагалі я дуже голодна, Джаю. Навряд чи в тебе є манна, як в Мойсея, для мене, але і я не ангел…тому мене цілком влаштує людська їжа. А на акулу ще довго чекати просто…

Джай все ще завмер у її погляді. Щось відбувалося в його нутрі. Там штормило. Там бушували хвилі, з якими він не в змозі впоратися. Вони накочують на нього, огортають собою, покривають з головою…його самотній острів зазнає цих нападів знову і знову, коли ця “земна квітка” торкається його. 

— А що любиш їсти? — зрештою озвався Джай, що все ще відчував дотики її пальців до своєї руки. Дівчина не спішила його відпускати…здається їй теж сподобалося торкатися його. 

— Ну…а що є? 

— Не знаю, — чесно зізнався їй Джай. Він і сам не пам'ятав, що їв сьогодні…він взагалі погано пам'ятав сьогоднішній день, як не дивно.

— Ох, Джаю, змушуєш мене знову зазирати в холод…ну в холодильник тобто, — розсміялася бранка, але Джай, здавалося, не розумів її жартів і був непохитним у своїй беземоційності. 

Коли вони знову повернулися до будинку з підвалу, вогонь в каміні все ще вигравав на стінах тінями. І ось посеред їх мерехтіння, постала нова постать, що виводила контури жінки. Джай завмер вдивляючись в Лілеєну тінь. Таке було незвично бачити у власному домі. 

— У тебе є багато овочів, морські гребінці, які, як я бачу, приготовані були неправильно, бо на дотик як гума, а мають бути ніжними….як..хм..жіноче тіло. Фрукти, яйця, козяче молоко, — перерахувала дівчина копирсаючись в холодильнику, — Але все-таки я буду гребінці, а ти? 

— Я не голодний. 

Джай сидів коло каміна, спостерігаючи за тим, як Лілея гріє собі їжу. Її рухи були такими витонченими, ніби вона дійсно квітка, якою керує порив морського вітру. А він натомість скеля — незворушна, груба, беземоційна. Камінь він є каменем…

— Ти точно не голодний? — хихикнула Лілея, спіймавши його погляд на собі. Цікаво на яку саме частину тіла зараз дивиться Джай? — Просто ти так жадібно дивишся на мене, що я сама почуваюся їжею.

— Ні…їж, — відповів Джай переводячи погляд на полум'я. Його язики пожирали суху деревину, і створювали тепло. Чоловік сидів як заціпенілий, поки не відчув на своїх плечах дівочі пальці. 

— Хіба не знаєш, Джаю, що нічого не зігріє сильніше за людські обійми? — знову цей лоскіт. Її дихання коло мочок його вух. Лілеєні пальці все впевненіше впиваються в його тіло. Він мовчить, сидить нерухомо, — Ти такий напружений, ніби з каменю…як ти казав? — продовжувався шепіт, — Не хвилюйся, Джаю. Я не буду кривдити тебе. Навпаки. Розслабся, я всього лиш хочу зробити масаж. 

Він мовчить, погляд у нього такий…такий ніби скляний, як в неживих людей. Але бранка не здається, її ніжні дотики проти його напружених м'язів. Помалу він розслабляється, піддається…чи може здається? Його погляд ховається під повіками. Довіряє? Чи просто забуває про те, що був сам…чи що не сам? Його очі розплющилися коли він відчув її пальці вже на грудях. 

— Вибач, я замерзла…знову, — невинно всміхається Лілея, сідаючи поруч, — Обійми мене, будь ласка…

— Навіщо? – глитає Джай спостерігаючи за тим як бранка акуратно, але впевнено опускає свою голову йому на груди. Він пальцями вчепився в м'яку оббивку дивану. Наче його прикували ланцюгами. 

— Бо мені холодно…я казала тобі, обійми зігрівають значно сильніше вогню, — проговорила, але його руки все ще тримаються дивану, — Джаю, ти знаєш що таке обійми? 

Одна його рука несміливо лягає на її плечі. 

— Це не обійми, це дотик…Мені потрібні обійми. 

Друга його рука лягла трохи нижче першої. 

— Треба трохи притиснути моє тіло до свого і буде ідеально, Джаю, — сказала відчувши як його руки практично скували її собою, — Трішки легше, — усміхнулася, — Можна тепер мені запитувати тебе? 

Джай сидів як робот. Дивився кудись в камін і не знав як поводитися. 

— Ти хочеш мене завести до Ібріс? 

— Ні, мені не потрібна Ібріс. Мій датчик вже там де потрібно, — говорила бранка чуючи як в її вусі б'ється його серце. 

— Тоді, що тобі потрібно? 

— Лиш кілька твоїх відповідей. Можна?

Джай мовчав. Його дихання було рівним, спокійним. Наче в ньому немає емоцій, пусте вмістилище…

— Ти кохав колись, Джаю? 

У відповідь абсолютно рівні стуки. Ніби це питання нічого значуще. Буденне, просте, легке…

— Ні.

Лілея принишкла. Обійми дійсно зігрівали, його обійми…її тіло. Але слова Джая як крига.

— А ти знаєш як це…ну кохати? 

Джай лиш ледь повів губами. Здавалося що ця тема розмови не для нього, не для них. З ним часто говорили як з розумово чи емоційно відсталим, по правді він і сам вважав себе таким. 

— Ні. 

Лілея відірвала голову від його грудей, але його руки все ще притискали її до його серця. 

— Сподобалося обіймати мене? – усміхнулася бранка, — Мені теж це подобається, але зараз випусти мене…будь ласка, – його руки розімкнулися. Її очі зупинилися на його очах. Так близько …в міліметрах, – Це дуже просто, Джаю. Кохати це приємно, – додала до слів ще й дотики дівчина, провівши долонею по чоловічих вилицях, – Це дуже ніжне почуття…