2. Правда, яка видається брехнею

Інколи людям страшно повірити у правду, тому й вони вірять в брехню…

Лілея йшла трохи позаду Джая. Її погляд ковзав по його спині. Та, видавалася дівчині міцною, відтак вона підсвідомо бачила в його плечах захист. На жаль, такою була реальність останніх років, чим ти міцніший, тим більше шансів у тебе на життя. Але зараз Лілея бачила в ньому не лише силу, а й привабливість. 

— То твоє ім'я як у квітки? 

— Так, Лілея мене звуть. 

— Красиво, — озирнувся на неї Джай, теж оцінивши поглядом. В його очах дівчина не бачила хтивості, чи чогось такого, якась зацікавленість там була, але точно не така яку вона бачила, наприклад, в очах Катаріса, — Жаль, ці квіти більше не ростуть на нашій планеті, усі вимерли, — сказав дещо з сумом. 

— Вважай, вихопив останню, – привітно всміхнулася до нього дівчина. Усмішка завжди була найсильнішою зброєю Лілеї, і бранка явно про це знала. Але, схоже броня, на ім'я Джай, не піддавалася. 

— Останню, я вирвав з могили матері десять років тому, — відрізав Джай не усміхнувшись у відповідь. І якщо когось іншого це б відлякувало, чи навіть збивало з пантелику, то в Лілеї це пробудило непідробну цікавість. Її очі загорілися життям.

— То ти бачив справжню квітку? — вчепилася вона в чоловіка пальцями, — Але як, більшість квітів вимерли після льодового періоду!? А Лілії взагалі зникли 50 років тому!

У відповідь було мовчання. Прискіпливий погляд Джая впав на її долоню, і та, невдоволено, її відчепила від чоловічих м'язистих рук. 

— Бо я там її посадив. 

— Ти мене вражаєш, Джаю, – знову всміхнулася Лілея, але Джай залишався холодним, як і вітер, що пронизував її до кісток. 

— Ти не знаєш мене, — холодно відрізав.

— Здається тебе знають усі.

— І ніхто по справжньому, — сказав Джай, на що Лілея знову стримано всміхнулася. 

— Довго нам йти? Я замерзла, – заявила дівчина, розтираючи холодні плечі долонями. Мокрий одяг неприємно обліплював її стан, видаючи у ній практично ідеальну особину жіночого роду. 

— Майже дійшли, — знову озирнувся на неї Джай, якраз в той момент коли Лілея намагалася відчепити від себе мокру тканину, що пристала до її тіла.

— Що!? — хіхікнула Лілея, ще й підморгнула до Джая. Той, лиш струсив головою, і невдоволено повів губами, — Взагалі то я планувала увійти у твій дім як твоя королева, але судячи з того, що немає у тебе рабів, то мені доведеться бути усім відразу, – випросталася дівчина демонструючи свої форми, що прикривала мокра і не зовсім товста тканина. 

— Тобі не доведеться нічого робити, – заспокоїв її Джай, таки спинивши погляд на її талії й не тільки, — У мене для цього є вільні люди, які роблять все за зарплату. Хіба що …– затримався він на її очах дещо довше.

— Ти перший чоловік, який говорить мені це дивлячись в очі, — всміхнулася, – То хіба що…?

— Хіба що, – підняв Джай акулу в руці, — Її приготуєш, чи ти… не тямиш в такому? 

Така незграбна фраза чоловіка розсмішила Лілею і вона почала реготати. Її гучний і дзвінкий сміх привертав увагу перехожих. 

— У рибі? — перепитала.

— У рибі, – повторив її запитання чоловік, але воно ж було відповіддю. 

— Я приготую найсмачнішу акулу у твоєму житті, – розпливлася у посмішці Лілея. 

— Ніколи не пробував акули, тож не матиму з чим порівнювати, — спокійно констатував.

— А жінку…матимеш з ким порівняти? — наздогнала Джая Лілея, прошепотівши йому це на саме вухо. 

Чоловік на мить завмер. Лоскіт Ліліного дихання досі відчувався десь на мочках. Проте здавалося це лякало його, а не збуджувало. У всякому разі вибивало з рівноваги, і він не знав, як йому бути. 

— Прийшли, — констатував Джай, зупиняючись перед будинком. Хатина виглядала таким же самітником як і її власник. Не надто велика, проте доволі простора. Все було в сірих тонах, і виглядало дуже похмурим. Лиш великі вікна, від даху до фундаменту, робили це приміщення таким, що дихало і було свіжим. 

— Доволі непривітно, — скривилася бранка, рішуче підходячи до вхідних дверей. Тепер вже вона відчувала гаряче дихання Джая над своїм вухом, — Але то лиш на перший погляд, — додала різко розвернувшись, і втаранившись в чоловічі груди, — Але я певна…якщо зазирнути всередину, — продовжувала відсторонюючись від нього.

— То що? — залоскотало його запитання її вухо знову.

— То там буде доволі просторо і світло…як от в тобі, — сказала, торкнувшись вказівним пальцем його торсу. Палець повільно перетік у цілу долоню й обережно робив зигзаги на чоловічій грудині. При цьому очі Лілеї, здавалося, проникали в саму середину…наче пропалювали наскрізь.

Джай забрав її долоньку вільною рукою, але вона підступно сплела їх пальці. 

— Мені треба просканувати цю руку, щоб ми ввійшли всередину, — спокійно пояснив Джай.

— То зробімо це разом? — підняла їхні долоні Лілея. Поки дрібний лазер читав його зап'ясток, Лілея читала його всього власним сканувальним поглядом.

Двері відчинилися майже безшумно. І Лілея побачила світле приміщення. Всміхнулася сама собі, бо таки мала рацію — будинок всередині був кращим ніж зовні. Великі вікна, в протилежному кінці будівлі, ніби магніт поманили Лілею до себе. Вона припала до скла і заворожено дивилася на краєвид, що відкрився перед її очима. 

— Ого, — тільки й мовила, вдивляючись в горизонт. Перед її поглядом бушувало море, і десь там, на межі між ним та сонцем була якась невидима грань, що не давала їм поєднуватися в єдине, — Сподіваюся я бачитиму це щовечора зі свого вікна.

— Взагалі то там моя спальня, — сказав Джай кладучи рибину на стіл. Коли його очі знову повернулися до Лілеї, та все ще стояла навпроти вікна, але вже без одягу, — Ти що це робиш? — закрив обличчя руками чоловік. Різким рухом зняв покривало з дивану і підійшовши до неї простягнув, — На ось прикрийся. А згодом купимо тобі одяг! — заграв жовнами на обличчі Джай, і теж прикував свій погляд до моря.