1. Або життя...або смерть

Якщо ви думаєте, що в майбутньому на людство чекає розвиток…то ні, ви помиляєтеся. Я, як людина з майбутнього, стверджую, що там нас чекає ще той занепад.

Порт Крістоля* був сьогодні особливо живим. Не в сенсі багатолюдним, а в сенсі, що там привезли багато живності. Мало кого серед товару цікавила риба…хіба та, що мала форму жіночого тіла. 

— Так, ану всі в лінію. Очі підняли, волосся розпустили. Випрямитися! — роздавав накази не дуже охайний мужлан з масним волоссям та огидною бородою. Його погляд зупинився на одній з дівчат, яка теж була прикута поглядом, але не до свого работорговця. 

— А ти молодець, красунечко. Ти завжди виглядаєш краще за всіх, тому за тебе я й проситиму найбільшу ціну. Але якщо й не купить ніхто, — масний погляд чоловіка зупинився на дівочих принадах й він облизнувся, — То так і буде. Залишу для себе, — гидкі слова вилітали з не менш гидкого рота чоловіка. З того рота завжди смерділо гнилизною, а від його рук несло рибними тельбухами. 

— Мене звуть Лілея, запам'ятай моє ім'я, а про це, — перевела вона погляд на свої груди, — Забудь. 

— А ти отруйна квітка, небезпечна! — сяйнули в очах чоловіка не добрі вогники, — Як і наша планета, що досі родить таких красивих жінок, — громіздка рука чоловіка таки нахабно приземлилася на округлих сферах Лілеї. Та злісно зашипіла і вкусила торговця за долоню. Неприємний присмак чоловічої шкіри змусив її скривитися. В дівочих очах спалахнула перемога.

— Ти що робиш, навіжена? — засичав той, забираючи руки.

— Скажи мені, знаєш того чоловіка? – кивнула в сторону незнайомця дівчина за яким слідкувала від коли побачила. Виглядав незнайомець доволі відчужено. Мав міцну статуру, суворі риси обличчя. Кліпси над бровою та у двох вухах. В також татуювання на руках та шиї. 

Работорговець невдоволено пирхнув, але глянув в сторону її погляду. Потім лиш сплюнув на землю і сказав:

— Джай, – виплюнув, ймовірно, неприємне для себе ім'я, — Навіть і не думай, кралечко.

 — Чому? Я хочу, щоб він мене купив, — впевнено заявила.

— Він не купує ні рабів…, ні рабинь. Тому без шансів, Лілічко, — знову потяглася мужланська рука до її бюста, проте дівчина впевнено зупинила її своїми руками.

— Не смій торкатися мене.

— Ти мій товар, а від так моя власність! 

— Або мене купить він, — вказала Лілея в напрямку Джая, — Або я спригну з цієї скелі прямо зараз.

— Ти ж в кайданках, — струсив закутими зап’ястками негідник, —  Загинеш, дурепо.

— Я знаю, — відповіла Лілея, а її холодний і впевнений погляд говорив, що вона це таки зробить. І причому без вагання, — Ти хоча б спробуй. Я бачу одяг його касти говорить про те, що гроші в нього є, а відтак він в змозі буде заплатити за мене.

— Гроші є, але він нікого не купуватиме, кажу тобі…

— Йди, — наказовим голосом заявила дівчина, ніби це вона тут головна. Здавалося, що її не лякають кайданки, які обмежували її руки. Душа її почувалася вільною, а очі втрапили в залежність, яку було не збагнути нікому, навіть їй самій.

Мужлан, званий Катарісом, таки зрушився з місця та направився до чоловіка званого Джаєм. Той, тримався відлюдником і навіть й не дивися в сторону “живого товару”. Його погляд блукав десь поміж мертвих скель та живого моря. 

— Доброго дня, я перепрошую….чи не цікавить вас бува, часом…мій товар, — намагався привітно почати розмову Катаріс. Легкий кивок його голови вказав напрямок.

Джай глянув в сторону причалу. Здавалося його там нічого не цікавило.

— Не купую людей.

— Ну ви хоч одним оком подивіться…певен, що різноманітність моїх…

— Я сказав, людей не купую! — грубо відрізав Джай, ще раз поглянувши на причал.

— Що ж? — знизав плечима Катаріс…— Якщо так, то… а може риба цікавить? — не відставав чолов'яга, все ще маючи надію продати бодай щось.

— Риба кажеш, — ніби на мить завагався Джай, все ще дивлячись кудись в небуття.

— Так, є практично всі види, навіть акула.

— Акула…

— Так. Знаю, багато хто вважає її не смачною, але якщо вміти правильно готувати, то виходить так, що ухх…я вам скажу один секрет і ви…

— Краще покажіть, а от секрети, це те, що варто тримати при собі…

— Пойняв, — розвів руки Катаріс, ще й ними зобразив замочок на губах, мовляв, я більше ні слова.

Лілея вдивлялася в ходу чоловіка, що наближався. Чоловік цей, мабуть, повен загадок. І якщо вже шукати відповіді, то чому б не з нею? 

— Ось гляньте, яка рибина. Я ж казав, що …— почав знову тарахкотіти Катаріс вказуючи на Лілею. Її погляд міцно вп'явся в очі Джая. В очах того вона не могла прочитати нічого, ні байдужості, ні симпатії, ні співчуття. Наче перед нею не чоловік, а лиш порожня оболонка людського тіла. Але очі в нього живі, відтак, і емоції теж. 

— Не цікавить, — поспішно відвів погляд Джай, — То акула є? Чи говорив в порожнечу?

— Та є…є…все є, — повів його далі чолов'яга, боячись, щоб ця “рибка” таки не зірвалась з гачка покупки.

— Купіть мене! — врізалося в спину чоловіку, що завмер у пів кроку.

— Я не купую людей, — відповів той, навіть не озирнувшись.

— Зробіть виняток, щоб врятувати життя…

Чоловік нічого не відповів, зате Катаріс починав дратуватися, бо ж хотів продати бодай щось. 

— Що ж тоді бувайте, — сказала Лілея і за кілька секунд почувся сплеск води. Чоловіки озирнулися, але на місці дівчини була лиш порожнеча. Зате в очах Джая здається з'явилися якісь почуття, що пробилися з пустки.

— От дурепа! Вона ж найцінніша з усіх, — гепнув ногою Катаріс і знову сплюнув на землю, — Думав навіть собі залишити.

— І що ніхто її не рятуватиме? — спокійно спитав Джай.

— Вона вже, мабуть, того, а якщо й ні….то кайданки не залишать їй шансів. Та й пригати з такого урвища небезпечно. Ходімо, ви ж акулу хотіли.

Джай на мить завагався, але таки рушив за Катарісом. Кілька кроків і він зупинився. Прикрив повіки.