Мнемозіна

«Почнемо з початку. Ну, майже з початку — бо справжній початок це Хаос, але ж ми тут не для академічної нудьги.

Зевс. Хто він на той момент? Молодий бог, який щойно скинув батька. Батько — Кронос, титан, який ковтав власних дітей на сніданок, бо боявся що вони його замінять. Приємна сімейка. Зевса мати сховала, підсунувши Кроносу камінь у пелюшках. Кронос проковтнув і не помітив. Яку оцінку поставити його батьківським навичкам — вирішуйте самі.

Зевс виріс, повернувся, влаштував війну, переміг, і став головним. Олімп, трон, блискавки — повний набір. Оженився на Гері — але це окрема історія, ми до неї дійдемо.

І ось він — молодий цар світу. Все його. І йому потрібно, щоб про це знали. Не на день, не на рік — навіки. А хто робить славу вічною? Поети, музиканти, історики. Тобто — музи. А муз ще не було.

І от дивіться, яка схема. Йому потрібні музи. А хто найкраща мати для тих, хто зберігатиме пам’ять про світ? Сама Пам’ять.

Мнемозіна.

Титаніда — це як титан, тільки жінка. А титани — боги до богів. Перше покоління. Стара аристократія. Вони тут були, правили, все було їхнє — а потім прийшли нові, зухвалі, з блискавками й амбіціями Як у дев’яностих — бригадні на бехах замість обкомівських функціонерів на «чайках». Ну от Зевс — такий олімпійський варіант нової еліти.

Титани програли війну — хто в Тартар, хто тихо сидить і не висовується. Мнемозіна — з тих, що тихо сидять. Уявіть собі жінку, яка пам’ятає взагалі все. Кожне слово, кожен дотик, кожну дурницю, яку їй наговорили о третій ночі. І не може забути. Не «не хоче» — не може. Ну, в кожної є така подруга. От тільки вона може залити це вином.

І ось до цієї жінки прийшов Зевс.

Не лебедем. Не биком. Не золотим дощем — до цього ми ще дійдемо, у нього буде прогрес. Прийшов у власній подобі. Це єдине, що я можу записати йому в плюс. Бо Мнемозіна — не та, кого обдуриш пір’ям. «Зевсе, я тебе пам’ятаю ще немовлям на Криті. Шо ти мені тут крилами махаєш?»

Чому вона його впустила? Може, побачила в ньому новий порядок після хаосу. А може, просто зрозуміла: коли твоя рідня в Тартарі, а він стоїть на порозі — вибір дуже теоретичний.

Він приходив до неї в Пієрію. Дев’ять ночей поспіль. Дев’ять! Я зі своїм за останній рік стільки не набрала, а тут — поспіль, без вихідних. Вдень керував усесвітом — а вночі приходив до неї. Злиття і поглинання, тільки в ліжку.

Від тих дев’яти ночей народилось дев’ять муз. По одній за ніч, якщо вірити арифметиці. Каліопа взяла епос — щоб перемоги Зевса лунали віками. Кліо — історію, де він завжди правий. Ерато — любовну лірику, де кохання завжди взаємне. Решта розібрали музику, танець, трагедію, комедію, гімни, астрономію. Вся культура античного світу — один великий піар-відділ, народжений за дев’ять ночей.

Виховувала їх Мнемозіна. Сама. Дев’ятьох. Зевс визнав — визнавати він завжди був щедрий, це ж безкоштовно. «Так, мої! Талановиті!» І далі.

Чи вона їх любить? Звісно. Кожну. Але іноді — я думаю, іноді — вона дивиться на Мельпомену, в якої його погляд, і бачить не дочку, а одну з дев’яти ночей. Не більше, не менше. Нагадування про угоду, яку вона не підписувала.

А найгірше — ось що. Каліопа співає — і Мнемозіна чує в її голосі його слова. Відредаговані. Покращені. Кліо записує історію — його версію. Ерато оспівує його кохання як взаємне — а мати пам’ятає тишу дев’ятої ночі.

Вона зберігає правду. А її дочки транслюють редакцію. І що вона скаже — «доню, все було не так»? Хто їй повірить, проти дев’яти муз?

Я знаю таких жінок. Не титанід — звичайних. Яких тіло зберігає те, що голова давно вирішила відпустити. Які через десять років чують пісню в маршрутці — і все, приїхали.

Це, мабуть, найм’якша з його історій. Прийшов як є. Не вдягав костюм тварини. Не підмовляв Афродіту грати підсадну качку.

А вона залишилась. З дев’ятьма дочками, які співають його пісні. З пам’яттю, яка знає іншу мелодію. І з тишею замість десятої ночі.

Але знаєте — могло бути гірше. Набагато. Зачекайте.