У нас можна займатися діяльністю, якої офіційно не існує, брати за це тисячі доларів і не нести жодної відповідальності. Мова піде про людей, які називають себе брокерами, маклерами, агентами з нерухомості, або гордо — ріелторами.
Якщо ви хоч раз купували, продавали чи орендували житло в Україні, ви точно проходили всі стадії прийняття: від заперечення («я знайду сам») до депресії («чому я винен йому місячну вартість оренди просто за те, що він відкрив двері?!»).
Давайте розберемося, як влаштований цей парадоксальний бізнес і чому спроби його «покращити» можуть зробити тільки гірше.
Професія-привид: податки є, роботи немає
Почнімо з юридичного сюрреалізму. В Україні немає такої професії, як ріелтор. Відкрийте Класифікатор професій — ви його там не знайдете. Немає профільної освіти в університетах, немає державних стандартів.
Проте, податкова система виявилася набагато гнучкішою за систему освіти. КВЕД (код видах економічної діяльності) для агентств нерухомості існує. Тобто, держава як би каже: «Ми не знаємо, хто ви такі і що ви робите, але податки платіть, будь ласка».
В результаті на ринок приходять люди, чий головний професійний навичок — це вміння користуватися кнопкою «скопіювати-вставити» на сайтах оголошень та швидко натискати кнопку виклику на телефоні.
Обережно, реформи: чому ліцензування нас не врятує
Часто у кулуарах Верховної Ради чи в палких дискусіях на Facebook лунає думка: «Треба ввести обов'язкове ліцензування! Нехай здають іспити!». Звучить логічно, але ...
Уявімо, що ліцензування запровадили. Що відбудеться далі?
При цьому рівень сервісу навряд чи підніметься вище за рівень «я скину вам варіанти у Viber».
Головні «гріхи» вітчизняного маклерства
Поки ліцензування залишається в проектах, ріелторський бізнес живе за власними, майже піратськими законами. Ось кілька класичних інструментів, з якими стикався кожен:
Парадокс оплати: платить той, хто не замовляв
Найбільший абсурд українського ринку — це питання «Хто платить?».
У всьому світі логіка проста: хто найняв персонал, той і оплачує його роботу. Якщо власник квартири не хоче сам приймати дзвінки і показувати житло — він наймає агента і платить йому відсоток.
Однак у нас все навпаки. Власник сидить на дивані, ріелтор робить роботу для власника, але комісію 50-100% (при оренді) або 2–5% (при купівлі) вимагають з покупця чи орендаря. На запитання «За що я вам плачу?» зазвичай слідує залізобетонна відповідь: «Ну я ж вам цей варіант знайшов (показав)». Те, що ви самі знайшли це оголошення в інтернеті, до уваги не береться.
Нульова відповідальність за ваші мільйони
І наостанок — про безпеку. Більшість договорів, які ви підписуєте з агентствами, гордо називаються «інформаційними». Тобто вам надали інформацію про те, що квартира існує.
Якщо через місяць після купівлі з'явиться раптово виписаний із в'язниці родич попереднього власника і анулює угоду через суд — ріелтор щиро поспівчуває вам у месенджері. Можливо, навіть відправить сумний смайлик. Жодної фінансової чи юридичної відповідальності за чистоту угоди вони не несуть, що б там не розповідали на переглядах.
Замість висновку
Ріелторський бізнес у його нинішньому вигляді — це унікальний феномен, де заробляють не на сервісі, а на створенні штучних перешкод між продавцем і покупцем. Ну точно як авто-перекупи. Найближчі бізнес-родичі.
Відредаговано: 06.08.2026