Платить орендар - а хто замовляє музику?

Парадокс житлового посередництва в абсурдної схеми, коли агент працює на орендодавця (виконує його забаганки, підбирає жильців без тварин), але 100% його гонорару змушений платити бідний орендар, якому цей агент лише заважав шукати.

Комісія з орендаря, любов — до власника: парадокс житлового посередництва в 

Наш «вільний ринок» подарував багато дивовижних аномалій, але одна з них заслуговує на окреме місце в підручниках з абсурду. Це унікальна українська схема оренди, де діє залізне правило: замовляє музику один, а платить за неї інший.

Уявіть картину: ви приходите в ресторан, кухар за вказівкою шефа готує страву, офіціант приносить її за столик сусіднього олігарха, а рахунок за все це свято життя приносять... вам. Смішно? Але саме за такою логікою десятиліттями живе український ринок довгострокової оренди.

Хто дівчину вечеряє, той за неї й платить? Тільки не в нас

У класичній капіталістичній економіці все просто: хто наймає спеціаліста і ставить йому завдання, той і дістає гаманець. Якщо власнику квартири ліниво самому реєструватися на OLX, приймати двісті дзвінків на день, відсіювати неадекватів та їздити показувати квартиру — він наймає посередника.

Посередник стає на захист інтересів власника. Він виконує його найдикіші забаганки:

• Шукає «сімейну пару без дітей, котів, собак, хом'ячків і права приводити гостей».
• Влаштовує допит із пристрастю про рівень доходів, місце роботи та прописку.
• Складає договір, де за кожну подряпину на лінолеумі орендар зобов'язаний віддати нирку.

Агент працює як персональний цербер орендодавця. Він ласкаво заглядає власнику в очі, киває кожному його слову і всіма силами оберігає його спокій. Але як тільки настає момент розрахунку, цербер раптово розвертається на 180 градусів, підходить до переляканого орендаря і каже: «З вас 50% (або 100%) від місячної вартості квартири за мої послуги».

За що платить орендар? За те, що йому заважали

Найбільший цинізм цієї ситуації полягає в тому, що для орендаря цей посередник не зробив взагалі нічого корисного. Ба більше, він лише створив додаткові перешкоди на шляху до житла.

Орендар сам моніторив оголошення ночами, сам вираховував фейки, сам дзвонив і підлаштовувався під графік переглядів. Посередник у цьому ланцюжку — це просто замок на дверях, який не відкриється, поки ти не сунеш у шпарину пачку купюр. Орендар платить величезні гроші (часто рівні місячній зарплаті) за те, що йому дозволили зняти квартиру, яку він знайшов сам.

Це унікальний вид податку — «податок на право поговорити з господарем». При цьому агент не підбирає орендарю кращі варіанти, не торгується для нього про знижку і не захищає його права. Якщо завтра власник вирішить виселити жильця посеред зими без повернення застави, рієлтор просто заблокує номер орендаря. Любов закінчилася разом із виплатою комісії.

Світлі винятки: коли все чесно

Звісно, навіть у цій викривленій системі трапляються прояви здорового глузду та професійної етики. Існують агенти, які працюють за західними стандартами:

• Вони беруть гроші виключно з власника, бо саме його інтереси представляють і саме його майно рекламують. Таких оголошень стає більше у преміум-сегменті, де власники поважають свій час і розуміють логіку бізнесу.
• Або вони працюють на замовлення орендаря: людина платить брокеру, і той замість неї бігає ринком, шукає квартири під конкретні вимоги (наприклад, де дозволені три коти), перевіряє власника на адекватність і вибиває знижку. Тут оплата послуг є повністю виправданою.

Проте масовий ринок економ- і комфорт-класу досі міцно тримається за абсурдну схему «комісія з орендаря». Посередники виправдовують це фразою: «У нас так прийнято». А прийнято так тому, що в умовах дефіциту хорошого житла у великих містах орендар перебуває в уразливому становищі. Він змушений погоджуватися на будь-які кабальні умови, аби просто мати дах над головою. І поки цей психологічний тиск працює, квартирні трутні продовжуватимуть любити власників, а жити — за рахунок орендарів.