Антарктика

ГЛАВА 6

​Джонні як ошпарений вилетів з-за повороту на своєму велику на центральну вулицю Стейнвілля й понісся вперед, підвівшись із сидіння та щосили тиснучи на педалі. Вулиця була порожньою, лише жовтеньке таксі повільно притискалося до узбіччя.

​На повну швидкість Джонні розігнав свій «Байк-Таун» і не встиг отямитися, як відчинилися задні двері. Спочатку показалася голова, потім — тулуб чоловіка в сірому плащі.

​— Ой! — Джонні ледь встиг викрутити кермо праворуч.

​— Трясця! — Чоловік у сірому плащі, зачинивши двері, притисся спиною до машини.

​Тієї ж секунди «Байк-Таун» в'їхав у акуратно підстрижений газон місіс Кліффорд і разом із Джонні завалився набік. Права рука вперлася в порослу низькою травою землю, де лежало щось м'яке й смердюче. І коли чоловік у сірому плащі кинувся на допомогу та почав піднімати хлопця на ноги, виявилося, що Джонні втрапив рукою в собачі фекалії.

​— Ну ти даєш, хлопче! — Чоловік допоміг Джонні підвестися, підхопивши його під руку, і добродушно всміхнувся. — Живий, здоровий?

​— Так, — відгукнувся Джонні. — Пробачте. Я вас трохи не вбив.

​— Ну, мені не звикати, — усміхнувся чоловік. — Це місто було вороже до мене налаштоване, щойно я переступив його межу.

​— Ну як він там, нормально? — Із салону таксі висунулася велика кругла голова в чорному кашкеті та з рідкою коротко стриженою бородою. Під оком виднівся пожовклий синець. Обличчя було незадоволеним. — Я можу відчалювати?

​— Так, сер! Можете відчалювати, — помахав рукою чоловік у плащі. — Ви в...

​Без слів таксист зачинив вікно і зі швидкістю світла поїхав геть.

​— ...порядку. — Чоловік повернувся до Джонні й простягнув йому руку. — Між іншим, Кларк Меннінг.

​Чоловік у плащі Джонні сподобався. Голос у нього був спокійний і плинний, наче струмок, а енергетика — м'яка, тепла.

​— Джон Паркер, — сказав Джонні, простягаючи руку, але одразу ж її відсмикнув. — Ех, трясця! У мене тут невелика катастрофа. Це ж треба було так!

​Кларк помітив забруднену руку хлопця й дістав із кишені пальта маленьку пачку вологих серветок. Витягнув кілька та простягнув Джонні.

​— Дякую, — відповів той, узявшись відтирати наслідки пригоди. Шкода, бруд уже трохи підсох.

​— Через поспіх трапляються безглузді речі? — мовив Кларк, оглядаючи вулицю довкола.

​Усе було як раніше: старенькі акуратні приватні будиночки обабіч дороги, оточені квітами й газонами. За п'ятсот метрів, над приватним сектором, височів крутий пагорб, на якому ріс сосновий ліс. З іншого боку пагорба була річка, куди Кларк із хлопчаками насилу піднімався, а потім спускався піщаним схилом, наче з гірки. Піший шлях до річки зайняв би кілька годин. Але бувало, дітлахів підвозив на своїй вантажівці містер Мейсон. Доти, доки окружні поліцейські не оштрафували його на кругленьку суму, не наклали арешт на вантажівку й ще якусь частину майна — через те, що містер Мейсон незаконно крав пісок із кар'єру та розвозив по округу з 20-відсотковою знижкою від його реальної вартості.

​І все ж таки, згадав Кларк, класний був мужик цей Мейсон! Він, бувало, навіть до будинку під'їде й посигналить разів із п'ять. Потім, якщо хтось вийде на поріг, скаже, що їде за горб купатися, засмагати й усе в цьому дусі. Так він усю малечу з вулиці збирав, і вони йому потім пісок допомагали вантажити. Але не безкоштовно: Мейсон не ображав і завжди перед від'їздом — коли кузов був повний, а в кабіні сиділо двоє дорослих чоловіків, які вміють жваво працювати лопатами — заїжджав у магазин і набирав купу всіляких ласощів, тож дітлахи були задоволені. І кожен міг відчути себе дорослим у свої дванадцять чи чотирнадцять і сміливо заявити вдома на кухні, що тепер він працює на Мейсона.

​— Та й не кажіть, — відповів Джонні, піднімаючи з землі чорний целофановий пакет, який доти висів на кермі велика. Він засунув туди брудні серветки, потім підвів сам велосипед і викотив його на тротуар. — А ви давно тут не були?

​Кларк прижмурився й загадково глянув на хлопчиська:

​— З чого ти взяв, що я давно тут не був?

​— Ну, просто припустив. До того ж ви дивилися на той пагорб так, ніби у вас у житті щось пов'язано з цим місцем. — Джонні поставив «Байк-Таун» на підніжку, а сам став навпроти Кларка з пакетом у руках і, що було дивно, нікуди тепер не поспішав. — Можливо, щось із дитинства чи юності.

​— Так, із дитинства, — хитнув головою Кларк і знову на дві секунди обернувся до пагорба. — Коли був молодшим за тебе, ходив туди купатися з хлопцями. Там річка була. І ми просто через пагорб пробиралися, щоб до неї дістатися.

​— Вона й зараз є, — сказав Джонні. Обличчя його виглядало спантеличеним. — Якщо раптом надумаєте туди сходити, раджу бути обережним. Тепер там не так безпечно, як може здатися на перший погляд.

​— Там водяться акули? — усміхнувся Кларк.

​Однак його жарт Джонні не оцінив. Хлопчина був непохитно серйозний, наче пілот винищувача, і Кларк навіть відчув себе безглуздо. Він із досвіду знав, що діти нерідко бувають розумнішими за дорослих, але перед жодною дитиною Кларк не почувався так ніяково, як зараз перед Джонні.

​Та далі Джонні ще більше спантеличив Кларка.

​— Ні, — сказав він. — Там поширює своє згубне тепло великий гріх. Він тільки почав. Але слабкі, нестійкі вже заснули й мимоволі служать гріху.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше