Коли Джейн і Том Макфарленди знову прокинулися посеред ночі у страху та збентеженні, дихання їхнє було жадібним і уривчастим, наче в людей, які вирвалися з-під холодної води. А Том і без того страждав на астму, тож йому ніяк не вдавалося зловити той самий визвольний ковток повітря. Місячне світло, що проникало крізь проріз між шторами, освітлювало їхні перелякані сонці обличчя. Прокинулися вони одночасно і тепер дивилися одне на одного розширеними, наляканими очима.
«Том просто прикидається», — подумала Джейн.
Вона давно збагнула, що Тому зовсім не страшно. Ця ситуація його навіть забавляє. Адже він екстрасенс, медіум. Велика людина. А такі люди люблять усвідомлені сновидіння та потойбічні світи. Чого не скажеш про Джейн. Її все це лякало, навіть зводило з розуму.
Том лише заради приличия* вдає, що йому страшно. Тільки вигляд цей надто награний. Уже Джейн знає Тома як ніхто: вони прожили разом дванадцять років. Довгих дванадцять років жахіття. Жити з екстрасенсом під одним дахом — це не найкраща місія, яку Бог може покласти на плечі людини. Особливо такої тендітної, як Джейн Макфарленд.
Лежачи в ліжку й дивлячись у брехливі очі Тома, Джейн подумала, що Сенді теж виросте таким самим. Річ була в тому, що Сенді, цей чотирирічний Сенді, вкотре звів своїх батьків в одному сні. Зазвичай він любив водити їх околицями ілюзорних рівнин, з'їжджати на санчатах із засніжених пагорбів Антарктиди або, тримаючи їх за руки, літати серед зірок. Минулого разу Сенді водив батька з матір'ю по Місяцю, де живе інша цивілізація.
І все це, на думку Джейн, були лише сни — вигадані місця, породжені уявою їхнього сина. Проте цієї ночі все було інакше: Сенді привів їх у реальне місце. Дитячий садок. Той, що нещодавно збудували у Стейнвіллі на місці старого кладовища.
Лиховісне місце. Джейн відчувала відторгнення, коли побачила рекламу на міському каналі.
— Нормальні батьки, — заявила вона тоді, — не насміляться віддати свою дитину в це кепське місце.
На що Том заперечив:
— Нормальне місце. Просто дитячий садок.
Чотирирічний Сенді — мовчазний любитель посміятися, коли Джейн уже вимкнула світло, малий підкрадач і щипач, а головне, мандрівник сновидіннями — прокинувся на хвилину раніше за Джейн і Тома. І його дзвінкий, принадний сміх лунав із дитячої.
— Я сподівалася, що цього більше ніколи не станеться, — сказала Джейн, скидаючи з себе ковдру. Вона вперлася руками в ліжко й сіла, схрестивши ноги. — Уже п'ятий сон поспіль цей дитячий садок.
— Т... ти к... щоразу так думаєш, — відповів Том, важко справляючись із диханням. У моменти стресових ситуацій напади його астми ставали гострішими.
Він сів, притулившись спиною до стіни, і марно хапав ротом повітря. Джейн простягнула руку до тумбочки й, узявши інгалятор, дала його Тому.
— Сс... спасибі, д-добра жінко, — видавив він і припав ротом до інгалятора. Кімнатою розвіявся непомітний медикаментозний запах.
Сенді тим часом стояв у дверному отворі, і тінь його маленького тіла простягалася до стелі під спадним місячним світлом. Помітивши тінь, Джейн охнула і, стрімко піднявшись із ліжка, увімкнула світло.
— Жахлива ніч, — випалила вона. — З цим усім потрібно щось робити!
Том тихонько загвинтнув чи то посміхнувся.
— А, С... Сенді? Це ти? — промовив він, не піднімаючи голови й колупаючись у заклинілому інгаляторі. — Вітаю тебе. Т... ти знову налякав нас. — Інгалятор нарешті запрацював, і Том вдихнув із полегшенням. — Д... до бісового страху.
Сенді хенькнув у відповідь і далі стояв, ніби чекав, коли вони почнуть переказувати свої враження про новий сон.
— Д... думаю, він х... хоче, щоб ми його віддали в цей дитячий садок, — заявив Том. — Це л... логічно. Інакше він не п... повів нас т... туди.
І тут Сенді заплескав у долоні.
Джейн же, вперши руки в боки, спохмурніла й зиркнула на сина з-під лоба.
— Навіть не мрій, — сказала вона. — Ми тебе туди не повеземо. — І далі вона сказала те, чого не казала раніше: — Ще один такий сон, і отримаєш по задниці! Ременем! Ти мене зрозумів?
Сенді перелякано дивився на матір. Дивився доти, доки вона сама не відвела очі. Том своєю чергою підняв на жінку похмурий погляд.
Річ була в тому, що очі Сенді не виражали ані гніву, ані доброти. Це було щось «між» або щось «за». Тому дивитися йому в очі довго вона не могла.
«Це сором», — подумала Джейн. І далі її осяяло: «Сенді жодного разу не вторгся в наш сон, коли засинав раніше за нас. Тільки коли пізніше».
А потім заспівала стару пісню, звернувшись до Тома:
— А може, ми вже нарешті покажемо його лікареві?
Сенді на свої чотири роки говорив погано: картавив, ковтав слова, шепелявив. Але це її не турбувало надто сильно, бо таких дітей у сучасні часи дедалі більше, і говорити вони починають пізніше, ніж це було, скажімо, тридцять років тому. Але головне — що починають. Кажуть, це якось пов'язано з новими надсучасними технологіями. І може, все так, але жодна дитина з її найближчих знайомих не водить своїх батьків в усвідомлене сновидіння.
Джейн безнадійно зітхнула і опустила голову.