ГЛАВА 4

​У той час як Джонни Паркер прокинувся близько сьомої ранку, виявивши себе на підлозі та обливаючись потом, бо цього дня спека посилилася, рейс № 687 Нью-Йорк — Піттсбург, виблискуючи яскраво-червоними вогнями, вже показався з-за хмар і готувався йти на посадку.

​Кларк Меннінг сидів біля вікна, замислено дивлячись на крило, що тремтіло. Усю дорогу його терзали сумніви щодо рішення виїхати з Нью-Йорка, повернутися ось так до минулого, плюнути, як то кажуть, на весь пройдений ним шлях. «Може, — думав він, — і немає сенсу повертати стосунки з Анною? Якщо вже вона сама не хоче, навіщо стукати у зачинені двері?»

​Діти — це перша причина. А друга — занепокоєння, що щось трапилося. Якби Анна вийшла на зв'язок, не виключено, що він би й не поїхав. Щодо останнього — можливо, забобони. Найімовірніше. Проте, знаючи себе, Кларк розумів: заспокоїти душу він зможе, лише коли саморуч перевірить, як ідуть справи. Він був із тих, хто завжди повертався, щоб зайвий раз перевірити, чи зачинив двері на ключ.

​«Два дні — і назад у Нью-Йорк», — попередньо вирішив він.

​На колінах у Кларка, поверх пальто, лежала чорна книжка із золотавою назвою «Шлях» автора Ітана Блеквуда. Це було доволі необтяжливе чтиво про чоловіка, який крокує пустелею. Коли літак нахилився вперед, книжка почала сповзати набік, і Кларк накрив її рукою, подумавши, що настав час і свій романчик дописати.

​Він почав його трохи більше року тому й уже здолав майже двісті сторінок, але останнім часом відійшов від творчості. Хіба можна писати, коли твоє особисте життя руйнується? Була туча письменників, які створювали шедеври і в шторм, але Кларк був не з їхнього числа. «Можливо, — подумав він, — це навіть неетично щодо самого життя».

​Шасі рейсу № 687 торкнулися злітної смуги. Кларк сховав книжку у свій чорний кейс, накинув на плечі пальто й на хвилинку розслабився в кріслі, прикривши очі. Йому здавалося дивним, що саме зараз, опинившись на долоні Піттсбурга, він відчув у душі справжню легкість, про яку в Нью-Йорку геть забув.

​Гонка, ковток повітря, знову гонка — ось яким було його життя. Але тепер усе буде інакше. Він зрозумів (знову інтуїція), що настав час відпустити все, що тривожить, усе, за що тримався, аби відновити сили.

​— Жодної суєти, — прошепотів він.

​— Сер! Зараз не час для сну! — донісся млявий голос огрядного індуса, що сидів праворуч від Кларка.

​Кларк розплющив очі й, повернувши голову, побачив громіздкий тулуб, що здіймався над ним, і жирнувате обличчя з ротом, що бризкав слиною.

​— Що? Що ви кажете?

​— Думаєш, ти тут головний? А, сер? — запитав індус претенціозно, ніби Кларк зїв його обід.

​Кларк і заперечити не встиг, як дивний придуркуватий індус уліпив йому лагідний ляпас своєю пухлою темною долонею.

​— Це що за фокуси, сер? — Кларк різко піднявся, налаштувавшись оборонятися. І індус відсахнувся, проте обличчя його не пом'якшало. Здавалося, він готується до наступного кидка.

​За спиною Раві з'явилася смаглява жінка й почала відтягувати, судячи з усього, свого сина.

​— Раві! Зупинись! Ходімо, ходімо, моє сонечко! Це добрий, дуже хороший чоловік. Вибачте, сер, — вона звернулася до Кларка, покрутивши пальцем біля скроні. — Раві трохи не в собі. Вибачте!

​— Нічого, — сказав Кларк, потираючи щоку. — Буває й таке, мему. Для мене це не дивно.

​Жінка тягла Раві за собою через натовп людей, що крокували до виходу. Він неохоче, але все ж підкорився матері, то й річ озираючись і кидаючи злобні погляди на Кларка. І перед тим як назавжди зникнути з життя Кларка, Раві вигукнув фразу, яку йому ще не раз доведеться почути протягом найближчих пів року:

​— Тобі тут не місце! Забирайся, непокірний! Тобі тут не місце! Не місце...

​Так Піттсбург зустрів Кларка Меннінга.

​Проте це його анітрохи не вивело з рівноваги й навіть збадьорило. За двадцять хвилин він зайшов до Starbucks, замовив собі холодний лате з кокосовим сиропом і попрямував до виходу, пробираючись крізь натовп народу, який дивився на нього так, ніби побачив снігову людину. І звісно, адже Кларк був у зимовому пальті, джинсах і хутряних черевиках із товстими язиками. Він знав із новин, що в цих краях спека, але й подумати не міг, що настільки.

​— Так, панове, так, — сказав він, увсю посміхаючись, — я прорахувався. Адже в Нью-Йорку ще вчора була завірюха.

​— А в нас тут Ташкент, містере, — вигукнув із натовпу якийсь молодий хлопчина у білій футболці з емблемою на грудях NASA. Поруч із ним стояв високий чоловік років так під сорок. Гладко виголене обличчя з родинкою посередині правої щоки здалося Кларку просто настирливо знайомим. Чоловік, примруживши ліве око, пильно вдивлявся в обличчя прибульцю.

​— Кларк Меннінг? — із сумнівом запитав він, ступивши крок уперед, і виглядав як людина, яка прийшла повідомити про крах світу. — Я думав, ти помер.

​Кларк міцніше стиснув склянку з кокосовим лате, щоб не впустити. У результаті поставив її на найближчий столик, подумавши, що такого йому ще ніхто не говорив.

​— До цього дня, — сказав він абсолютно щиро, — я був переконаний, що нічого у цьому світі більше не здатне мене здивувати. Ти мене вразив, брате, у саму середину моєї багатостраждальної душі. Якби знати, хто ти?