ГЛАВА 3

​Джона Паркера виховувала бабуся — шістдесятивосьмирічна місіс Нора Паркер, яка пережила двох своїх синів і залишилася вдовою, коли їй було лише двадцять сім.

​Безсонними ночами Нора благала Бога не забирати її до себе, поки Джонні не зведеться на ноги, хоча сам цей світ їй давно остогид. Вона помічала, як змінюється його обличчя — так само непомітно, як розквітає троянда. І величезний триповерховий моноліт — справжній великий гріх, шматочок синього даху якого визирав з-за крон дерев у далині, — був тому підтвердженням.

​Джонні та квіти біля будинку — ось і все найкраще, що в неї залишилося. Але онук уже закінчив школу й демонстрував самостійність. А отже, з Божою допомогою, якщо з нею щось станеться, він усе здолає.

​Нещодавно їй знову почали снитися сини. Вони кликали її на пікнік до берега річки в яскравий сонячний день. Щоранку, розплющуючи очі, Нора дивувалася, що все ще перебуває тут.

​Сини... Першого, Майлза, зарізали, коли йому було двадцять два — рівно через три дні після повернення з армії. Якби він не любив вечірок і слухався порад матері, смерть не знайшла б його в нічному клубі Стейнвілла, який давно час було спалити. Втім, заклад існував і досі й навіть набув яскравіших, контрастніших відтінків, перетворившись ледь не на елітне місце. На відміну від кришок трун молодих хлопців на старому цвинтарі — тому самому, який знесли, щоб звільнити місце для великого гріха.

​Другий син, Шон, помер у тридцять п'ять від цирозу печінки. Але цей хоча б залишив нащадка — Джона. Нора ледь стягувала утримання онука на свою мізерну пенсію, тому підробляла шиттям. Сидячи на терасі свого невеликого будинку, вона часто думала: якби не цей підробіток та скромні заощадження, Бог знає, як би вони вижили.

​Будинок Нори оточували акуратно підстрижений газон і ціла палітра квітів. Чого тут тільки не було для заклопотаного чи занудьгованого погляду перехожого: яскраво-жовта рудбекія, фіолетові й бузкові петунії, пурпурові та білі айстри, червоні й жовті троянди... Та найулюбленішими для місіс Паркер залишалися блакитні гортензії. Дивлячись на них, вона відчувала, як у душі щось зцілюється. Гортензії були для неї символом кохання: покійний чоловік Тед подарував їх на першому побаченні в далекому 1974 році.

​Усе цвіло, наче влітку. Однак за календарем стояла зима, а на термометрі було плюс двадцять п'ять. Аномалія, якої за все своє життя Нора ще не зустрічала. Явище, яке влада пояснювала якоюсь «геотермальною аномалією». Як завжди, абстрактні промови політиканів лише заганяли в кут...

​Сидячи на ґанку й закурюючи цигарку, вона тихо вилаялася.

​«Чистісінький маразм оці ваші аномалії», — вважала Нора. Справа в іншому — у вчиненому гріху. І гріх цей височів над Стейнвіллом, немов неземний володар, який споглядає околиці. Ось із-під нього все й ішло. Тепло. Зле тепло.

​Нора випустила дим і подивилася на квітучі гортензії. Уперше вороже, з ненавистю — адже вони вже давно мали б обсипатися. Потім погляд піднявся вище й знову затримався на синьому даху вдалині, що височів над кронами соснового лісу.

​Джон ще рік тому, коли зносили старий цвинтар і починали будівництво, казав, що будівля нового дитячого садка неугодна Господу. Він завжди знав, що вгодно Богу, а що ні. Джон завжди щось знав. Щось відчував.

​Бувало, Нора навіть побоювалася хлопця: його промови здавалися далекими й незрозумілими її розуму. Наприклад, якось він сказав, що немає різниці між світом живих і світом мертвих. Або що космос — це насамперед стан людської свідомості. Та найбільше тривожило те, як він зчитував її думки навіть на відстані або переповідав їй її ж сни. А потім казав, що все це йому підказує якийсь Сенді, який живе уві сні. Сенді, який став ледь не членом їхньої маленької родини... І що дорослішим ставав Джонні, то загадковішими й страшнішими звучали його слова.

​«Потойбічні думки», — часто думала Нора. Спочатку її турбувало, що в хлопця зовсім немає друзів і він проводить час у самотності: або у своїй кімнаті, або блукаючи завулками Стейнвілла. Але потім вона дійшла висновку: «Він у космосі. У своєму власному космосі».

​Незадовго до Нового року, 21 грудня, Джонні виповнилося вісімнадцять, і Нора подарувала йому велосипед. Не новий, але юнак залишився задоволеним. І навіть сказав, що одного разу цей велосипед врятує йому життя.

​— Джонні, — мовила Нора з непідробним остеріганням у голосі, — ти змушуєш мене хвилюватися! Твоєму життю загрожуватиме небезпека?

​— Здебільшого небезпека загрожуватиме тому, хто наважиться на мене зазіхнути, — відповів Джонні. — Господь оберігає мене.

​Усмішка освітила його гладеньке білошкіре обличчя з родимкою на правій щоці.

​— Смерть загрожує мені тільки здалеку. А отже, я омину небезпеку.

​Пів року тому Джонні закінчив школу з відзнакою, але вступати до інституту навідріз відмовився, посилаючись на те, що ще не час. Натомість він улаштувався на заправну станцію за сім доларів на годину. Їздив туди на велосипеді й став трохи веселішим. Бувало, навіть поговорював про поїздки до інших міст: у нього з'явилася мрія побачити світ.

​Але пізніше. Він казав, що покине Стейнвілл, коли все скінчиться. Нора боялася уточнювати, що саме має скінчитися, але розуміла, що це пов'язано з дитячим садком.

​А отже, воно вже почалося.

Нора, закінчивши поливати квіти, які місцями вже почали підсихати, пішла на веранду й сіла в крісло. Взяла зі столу журнал «Садівництво» та почала гортати.