ГЛАВА 3

​Метт зиркнув на годинник: 22:31.

​Він протер очі великим та вказівним пальцями й струснув головою. Глибоко зітхнувши, зазначив, що нав’язливі думки потроху відступають. Коли він стоїть на ногах, вони не мають над ним такої влади. Долинають лише луни, які легко відмахнути.

​Але думки повернуться. Тому що Стейнвілл — це ментальний смітник. І з цим треба щось робити. Не стояти ж цілу добу на ногах! Подумавши про це, Метт видав короткий істеричний смішок і приставив до очей бінокль.

​Світло у вікнах дитячого садка поступово почало гаснути. За кілька хвилин освітлення залишилося тільки біля порога будівлі та на під’їзній доріжці. Ще за хвилину відчинилися двері, і до вух Метта стали долинати приглушені голоси. Радісні голоси. Люди виходили один за одним, поводячись, як на погляд Метта, дуже шумно, розкуто й невиховано.

​Метт опустився на карачки. Узявся крутити коліщатко на правій лінзі бінокля, наближаючи й віддаляючи зображення, поки не піймав потрібний ракурс.

​Ті, що зібралися біля порога — покірний народ Стейнвілла, чоловік двадцять, — стали в коло й узялися за руки, що викликало на обличчі Метта посмішку.

​— Милі діточки, — промовив він, хоч жодної дитини там не побачив. — Милі пай-хлопчики й нестерпні дівчиська!

​Кожен із присутніх був одягнений як на свято. Їхні щасливі, безтурботні обличчя випромінювали перемогу. Наче виграли мільйон у національній лотереї.

​Дивлячись на це зібрання веселих та кмітливих, наче учасників нового культового ток-шоу, Метт фиркнув, відчуваючи майже нестримне бажання спуститися туди й набити їм їхні нахабні пики. Повалити на землю й розтоптати.

​Але що буде, вчини він так? Не хотілося навіть уявляти, адже він знав: від погляду бодай одного учасника зграї розум починає тріщати по швах.

​Зграя продовжувала триматися за руки, тільки тепер вони підняли їх до неба й заплющили очі. Почалося щось на зразок спільної молитви: їхні губи беззвучно рухалися.

​Шкіра Метта вкрилася сиротами, і він, здригнувшись, на хвилину відвів бінокль. Перевівши дух, знову приставив його до очей. Тепер зграя розходилася, люди тиснули один одному руки й цілували одне одного в щоку. Вони сідали у свої машини й їхали геть гладко укатаною асфальтованою дорогою, освітленою яскравими дорогущими ліхтарями iGuzzini.

​Чоловіки в краватках, жінки із зачісками випускниць та наречених.

​Яка милота.

​Яка ідилія.

​Метта нудило.

​Та щойно він збирався опустити бінокль, з приміщення вийшов чоловік, що скидався на Ісуса: високий на зріст, у білій рясі майже до землі, із шовковистим розпущеним чорним волоссям до середини спини. Він махав на прощання, посилав повітряні цілунки. І йому, звісно, відповідали взаємністю.

​За хвилину з дитячого садка, наче рій бджіл, вибігла юрба дітлахів. Вони носилися довкола батьків, сміючись і граючи в квача.

​Метт подумав, що все це примітивний спектакль, і знову прокрутив коліщатко лінзи. Огляд розширився, і Метт побачив, що поряд із чоловіком у білій рясі стоїть темноволоса струнка жінка в чорно-зеленій сукні в квіточку. Їй було близько тридцяти. Вона злегка усміхалася вслід гостям, які роз'їжджалися, і теж махала рукою, а іншою обіймала за талію чоловіка в рясі, поклавши голову йому на плече.

​Потім до них підбігло двоє дітей — хлопчик років восьми й дівчинка на кілька років молодша — і стали перед ними. Чоловік у білій рясі поклав обидві руки хлопчакові на плечі, нахилився й щось прошепотів йому на вухо. Хлопчик посерйознішав і кивнув.

​Метт не знав цих дітей і чоловіка в білій рясі. А от жінка була йому знайома. Анна Меннінг.

​— Та ну тебе... — фиркнув Метт, зморщившись і не помічаючи, як сильно притис бінокль до очей. — І ти туди ж? Це ж чортзна-що, Анно!

​Наскільки знав Метт, Анна була дружиною його старого друга Кларка Меннінга. Кларк і Анна — кохання зі шкільної лави й до труни.

​Після закінчення школи вони виїхали до Нью-Йорка, там побралися, влаштувалися та завели дітей. Принаймні такий розклад змалював Кларк, коли вони востаннє здзвонювалися. Здзвонювалися вони нечасто: могли зникнути на пів року й навіть на рік, але потім знову відновлювали зв'язок. І якби Кларк розлучився з Анною, Метт був би в курсі.

​— Пора нам із тобою вже здзвонитися, друже, — прошепотів Метт, зупинивши об'єктив на обличчі бороданя в білій рясі.

​Потім знову прокрутив лінзу. Тепер це обличчя заповнювало весь огляд. Новий чоловік Анни, якщо завгодно, був досить молодий. Якщо не зважати на бороду, то, судячи з гладенької світлої шкіри, йому не було й тридцяти.

​Меттові цей тип, який махав рукою й усміхався на всі тридцять два відбілені зуби, здався фальшиво-добрим. На відміну від решти жителів Стейнвілла, які раділи так, ніби їм згодували чергову порцію красивих слів про спасіння душі, цей чоловік дивився й рухався як власник лотерейного бізнесу. Або...

​«Або пастор якоїсь протестантської церковці», — подумав Метт. Збоку завжди видно, хто кого дурить.

​— Чим же ти їх годуєш, — ледь чутно проговорив Метт, — що вони поводяться як обранці...

​Він зітнувся, коли обличчя в об'єктиві бінокля почало повільно повертатися в його бік. Бородатий «пастир овець» ніби почув шепіт Метта, ніби відчув його присутність. Посуворілий погляд в одну мить зробив обличчя бороданя серйозним і навіть надміру напруженим. Його вилиці випнулися під натягнутою шкірою.