ГЛАВА 2

Крім містера Піклза, він стрічався поглядом і з іншими «покірними», і після цього його завжди починало трусити. Особливо допікали паскудні думки, через які підступило безсоння.

«Накласти на себе руки? О так! Жителям містечка стало б набагато легше жити. Адже хтось мусить регулярно умилостивлювати смерть. Годувати її!»

Ніколи раніше Метт не допускав такої гидоти у своїй голові. Та й узагалі він був досить позитивною людиною, але тепер думки стали темними й частими. Наче їх хтось укладав навмисно.

Погляди. Осудливі, сповнені ненависті. Ось у чому річ! Погляди, що несуть божевілля й силу. Але що це за сила, Метт не міг пояснити. На війні він не раз дивився у вічі ворогу, та тут було інше: щось темніше, гнівніше. Зло у чистому вигляді, якщо можна так висловитися.
 

Він зробив останню затяжку, докуривши цигарку до самого фільтра. Загасивши недопалок об край підошви кросівка, кинув його в одноразовий стаканчик з-під кави, що стояв унизу біля важеля перемикання передач.
 

Коли Метт повернувся до краю пагорба, на годиннику було 22:03, але з будівлі дитячого садка все ще ніхто не вийшов. Він знову приставив до очей бінокль і почав роздивлятися вікна. Нічого, крім темних силуетів, що маячіли всередині, розгледіти не вдалося — штори були занадто щільними. Тоді Метт опустився на низький пеньок і, прихилившись спиною до сосни, вирішив ще зачекати.
 

Очі злипалися, і він протяжно позіхав.
 

«Але навіщо чекати, Метте?» — одразу накотився шквал думок, від чого він дістав нову цигарку. Останню в пачці.
 

Встромивши цигарку в зуби, а порожню пачку в кишеню, Метт відзначив, що першим поривом було викинути її на землю. І цей, на перший погляд, дріб'язок був тривожним знаком для його психіки. Як сказав якось його старий друг, а нині дитячий психолог Кларк Меннінг: «Коли людина, яка завжди кидала сміття в урну, починає жбурляти його під ноги — це ключовий симптом психологічного надлому».
 

Отже, він дає слабину. А йому зараз це ні до чого. Досить того, що він знову почав курити після чотирьох років зав'язки. Про куріння Кларк узагалі висловлювався моторошно, сипав лякаючими термінами та наслідками.
 

Метт зітхнув.
 

«Дивись, ще трохи, Метте, і ти почнеш пити. Скільки ти вже не п'єш? Років сім? Ну, люди зриваються на чарку й після п'ятнадцяти. Знаєш про це? Знаєш, що потім їх не відтягнути? Організм вимагатиме від тебе компенсації за семирічне утримання. За сім років страждань! Але ти впораєшся за рік. Усього за рік вбереш у себе семирічну норму. А що ти втрачаєш? Сім'ї так і не завів. Постійної роботи немає. Люди від тебе цураються. Вони тебе просто ненавидять.
 

Смішно і водночас сумно було спостерігати за тим, як ти зайшов до універмагу за покупками, а міс Патриція відмовилася тобі продавати. Як там сказано в Об'явленні 13:16–17? "І він зробить те, що всім, малим і великим, багатим і вбогим, вільним і рабам, буде дано знамено на праву руку їхню або на чоло їхнє, і що ніхто не зможе ні купити, ні продати, крім того, хто має це знамено, або ім'я звіра, або число імені його".
 

Будемо вважати твій похід до універмагу першим дзвіночком. Особисто для тебе. Але все почнеться з цього містечка. Будь певний, Метте. Як там сказала міс Патриція: "Іди геть, непокірний"? Так, Метте. Пора тобі вже розплющити очі й побачити, що ти не вписуєшся в лави обраних. Ти всім програв. Нічого в цьому місті більше не належить непокірним. А в таких, як ти, тепер тільки одна дорога: безцільно блукати, дивлячись на власну нікчемність і на радість обраних.
 

Але як не прикро усвідомлювати, такі, як ти, тут потрібні. Бо хтось мусить виносити все ментальне сміття: страх, розпач, почуття провини, безглуздість існування та все інше прилегле... Метте, хто, як не ти, буде все це розхльобувати? А виїхати... виїхати не вдасться. Ні. Ти тут до гробової дошки, бо смерть чекає на подаяння. І вона знає твоє ім'я. Тож повір мені...»
 

— Дідька лисого! — Метт різко підвівся на ноги, обурюючись від гніву, що розпирав його зсередини. Наполовину скурена цигарка випала з пальців. Він чув, як несамовито виривається з грудей серце, як сильно прискорився пульс від неспокою та душевного болю, як важко йому дихається. — Дідька лисого, виродки! Своє ментальне лайно ви будете виносити самі! До гробової дошки!
 

Він дивився на будівлю дитячого садка, усвідомлюючи, наскільки ненавидить її та всіх, хто там перебуває.
 

Усіх.