ГЛАВА 2

​Пропозиція обійняти посаду психолога в новому дитячому садку здавалася Кларку Меннінгу дикуватою — особливо якщо врахувати, що триповерхову монолітну будівлю звели на місці, де, скільки він себе пам’ятав, завжди був цвинтар.

​Цвинтар знесли за лічені дні. Стейнвілл  удосконалюється: окрім нового дитячого садка, у міста тепер з'явився власний сайт. Так сказала завідувачка, яка зателефонувала йому кілька хвилин тому — одразу після того, як запропонувала роботу.

​Кларк стояв біля вікна в самих лише трусах і притискав телефон до вуха. На нього найшов легкий ступор, а думки — погоджуватися чи ні — затягували все глибше в роздуми.

​По той бік слухавки завідувачка Сейді О’Коннелл терпляче чекала на відповідь. Однак поспішати не входило в звички Кларка, а от тягнути час — це цілком у його стилі.

​Він почав ходити по кімнаті, примовляючи:

​— Посада, виходить... Дитячий психолог і таке інше. Вельми несподівано, скажу я вам. Я ледь встав із ліжка. Стою в самих трусах...

​Проте Сейді його репліки не оцінила. Відповіла холодно й монотонно:

​— У житті бувають несподівані повороти.

​«Дідько, — подумав Кларк. — Яка ж ти оригінальна, цяця».

​Йому так і кортіло сказати це вголос, але він стримався: ця особа була іншого гарту. Такі траплялися на його шляху нерідко. Найчастіше за їхньою маскою офіційності ховається дитина, яка тремтить від страху й потребує підтримки.

​Кларк же подібної підтримки не потребував і масок давно не носив. Він полюбляв усе переводити в жарт, хоча мало хто його в цьому підтримував.

Загалом почувався він чудово, навіть попри сімейні негаразди. Йому було тридцять чотири роки, сім з яких він віддав практиці дитячого психолога. Він із тих, хто не терпить жорстоке ставлення до дітей і недбалість у їхньому вихованні. А коли такі особи, як ця Сейді, ходять у стінах дитячого закладу, діти напевно відчувають напругу. Вони можуть навіть плакати ночами без видимої причини.

​А ще ця назва — «Антарктика». Треба ж таке вигадати! Вона обурювала Кларка так само, як і сам факт будівництва на місці старого цвинтаря. Це слово несе суворий холод і непомірний тягар, виникають асоціації з виживанням, жорсткістю й, можливо, суворою дисципліною. Цей заклад, вважав Кларк, створений не для теплого прийому дітей, а радше для маркетингового просування.

​Склалася в нього така думка здебільшого через те, що дитячий садок був приватним і належав бізнесменові Едуарду Ванчіно, який саме набирав популярності. Фізіономія бізнесмена неодноразово миготіла на телебаченні, але Кларк до цього моменту не надавав цьому значення.

​— Міс, я вам передзвоню, — сказав він і натиснув кнопку відбою, не давши їй вставити й слова.

​Поставивши на підвіконня ноутбук, він відкрив сайт Стейнвілла — міста, у якому виріс, але виїхав звідти десять років тому й тепер мешкав у Нью-Йорку. На головній сторінці він побачив фото дитячого садка та його власника. Той стояв перед вхідними дверима, а за його спиною на тлі високої будівлі із синім дахом розташувалися чоловік двадцять персоналу. Усі щасливі. У самому верху напис: «Увійдемо в світле майбутнє. Виростимо нове покоління разом».

​«Антарктика».

​Кларк посміхнувся, хоча в глибині душі з'явилося гидке відчуття, ніби з нього знущаються. На тому цвинтарі були поховані його батьки, і одного цього мало б вистачити, щоб відмовитися від пропозиції Сейді. Можна навіть передзвонити й висловити пару "теплих" слів цій холодній жінці, яка намагалася бути неприродно ввічливою. Однак щось утримувало його від кроку назад.

​«Інтуїція. Вона завжди веде в потрібний бік».

​— Назва, звісно, холодна, — пробурмотів Кларк, спостерігаючи, як за вікном снігоприбиральна машина повільно згрібає сніг у високу купу просто поруч із його білим «Сітроеном», буквально за сантиметр від бампера.

​Якщо, коли він спуститься, на бампері виявиться подряпина, він напише скаргу, і місто відшкодує збитки. Обов'язково. Він навіть вагатися не буде: інтуїція завжди на боці справедливості.

​Сніг валив великий, пластівцями. Вулицю замело всього за три години, і Кларк подумав, що йому ще як мінімум на кілька днів доведеться затриматися в Нью-Йорку. Він не любив їздити чи літати в негоду, до того ж не виключено, що рейси скасують.

​Він знову поглянув на фото власника. Обличчя здавалося дуже знайомим, але згадати, де його бачив, Кларк не міг.

​Через п'ять хвилин набрав номер завідувачки, вирішивши, що посада все-таки знадобиться. Причина — його дружина Анна. Якби вона не виїхала до Стейнвілла два тижні тому разом із дітьми через дрібну сварку з Кларком, він би одразу сказав завідувачці «до побачення».

​Сейді підняла слухавку на першому ж гудку.

​— Міс, — Кларк прочистив горло. — А який оклад у психолога в «Антарктиці»?

​— П'ять тисяч у перший місяць, а в наступні — шість, — відповіла Сейді. — На мій погляд, пристойно. До того ж ви можете тут жити й харчуватися. — Вона почекала. — То ви визначилися?

​Оклад і справді чудовий для такого маленького містечка. Але Кларк усе одно зволікав через нерішучість, яка його в собі дратувала. За два тижні самотності він почав перетворюватися на хлопчисько — то дратівливого, то сповненого забобонів. Психолог у ньому кудись вивітрювався.