ГЛАВА 1

​Спекотно.

​Метт витер піт із чола й знову приставив до очей бінокль. На порозі дитячого садка горіло світло, але звідти досі ніхто не вийшов. Метт опустив бінокль і закурив.

​Він стояв на вершині пагорба, серед поріділого соснового лісу, у тиші мовчазної ночі. Ночі безвітряної та дивної.

​Дивної — бо відтоді, як звели ту триповерхову будівлю, за якою він спостерігав уже понад годину, усе довкола стало (чи, може, тільки здавалося) дивним: ніч, погода, люди. Саме повітря. Усе життя. Усе здавалося лише фікцією.

​Уночі Метта мучило безсоння, а вдень — душевний біль, від якого він ніколи раніше не страждав. Навіть під час служби в армії, у морській піхоті, він і то спав краще, а про душевний біль і мови не було — просто бракувало на це часу. Але всього за пів року перебування в рідному Стейнвіллі він ніби постарів років на п’ятнадцять і поринув у депресію.

​Атмосфера тут була важкою, гнітючою. Спочатку Метт думав, що справа в різкій зміні обстановки, але, придивившись до людей та їхніх похмурих поглядів, зрозумів: причина в іншому. Причина — у самій атмосфері.

​Усе почалося з цвинтаря, на місці якого побудували дитячий садок. Його зрівняли із землею менше ніж за тиждень, незважаючи на скарги та численні петиції до міської ради. Просто знесли — і край, відхрещуючись безглуздими фразами, заготовленими заздалегідь для довірливих містян.

​«У Стейнвіллі здебільшого люди похилого віку залишилися, — подумав Метт. — Можна все місто знести. Максимум, на що їх вистачить, — це скарги писати».

​Будівлю дитячого садка звели менше ніж за пів року. Ніби поспішали кудись. До відкриття вона ще не була готова, однак світло горіло щовечора — до того ж на всіх поверхах. А близько десятої вечора з приміщення виходив натовп. Частина цих людей ще нещодавно писала скарги й виступала проти будівництва.

​Проводжав їх чоловік із довгим розпущеним каштановим волоссям, вбраний у білу рясу. Він був схожий на Ісуса. Чоловік махав їм на прощання, високо піднімаючи руку й доброзичливо усміхаючись, а раптово пополотнілі від щастя містяни — буквально окрилені невідомою Меттові радістю — махали у відповідь. Чоловік у рясі чекав, поки всі роз’їдуться, і повертався назад. Потім світло у вікнах гасло, і вмикалося лише зовнішнє освітлення.

​Метт хотів роздивитися обличчя цього незнайомця й заодно вивчити обличчя всіх парафіян — щоб краще знати ворога. Інакше він їх назвати не міг.

​Він узяв із собою бінокль Steiner — важкий, у зеленому гумовому корпусі. Його подарував капітан Дюваль, коли Метт збирав речі перед відбуттям додому. Завдяки величезним 50-міліметровим лінзам і першокласній німецькій оптиці прилад збирав максимум світла. У сутінках, при світлі місяця чи ліхтарів — якраз у таких умовах, як зараз, — у нього було видно так само чітко, як у сухий похмурий день.

​Освітлення біля будівлі дитячого садка було якісним, не те що на вулицях Стейнвілла. Хоча новий мер, Едуард Ванчіно, обіцяв за лічені роки привести містечко до ладу.

​«Та чим чорт не жартує, — розмірковував Метт. — З будівництвом цей Ванчіно впорався на раз. Може, він і справді людина слова... Чи тільки на перших порах. Однак те, що він лише після виборів зізнався, ніби приватний дитячий садок — його проєкт, уже не додає йому честі. Звісно, тоді б його не обрали. Можливо, навіть закидали б камінням».

​— Значить, красиво все обіграв, — прошепотів Метт. — Спочатку насадив наживку на гачок, а тепер підсік.

​Він глянув на наручний годинник: 21:47. Розвернувся й попрямував до пікапа, що стояв між двох сосон. Відчинив двері й умостився боком на водійське сидіння, звісивши ноги назовні.

​Душно. А вдень так узагалі пекло. І це наприкінці листопада! Спочатку випав сніг, а зараз він стрімко танув.

​Це було не менш дивно, ніж те, що за останні три дні місцеві майже перестали помічати Метта. Мовби він став привидом. Ніхто, за винятком дітлахів, навіть не вітався. Народ став якимсь підозріло згуртованим: люди купчилися, щось тихо обговорювали, але Метт завжди залишався осторонь. Коли він намагався підійти, усі одразу розходилися у своїх справах. Спочатку це здавалося навіть смішним, але невдовзі почало пригнічувати.

​Начальник автомайстерні, містер Піклз, у якого Метт працював ось уже пару місяців, став надто грубим, а позавчора й зовсім пригрозив звільненням. Усе через те, що Метт поцікавився, чи ходить той вечорами на таємні зібрання до дитячого садка, як і більшість жителів Стейнвілла.

​Містер Піклз розлютився — і це м'яко сказано. Метт добре запам'ятав його витріщені очі й бризки слини, мокрі губи та тремтячі щоки. Та особливо — важкий погляд, від якого Метт відсахнувся й присів на капот машини, яку того дня ремонтував. В очах боса горіла чужорідна, невідома раніше енергія. Можливо, так дивляться божевільні.

​Піклз не кинувся на нього, як очікував Метт, але продовжував свердлити поглядом доти, доки той не заплющив очі й не промовив:

— Вибачте, що лізу не в свою справу.

​Містер Піклз сплюнув на підлогу, наказав Меттові не пхати носа куди не треба й знати своє місце. Відтоді Метт не повертався до майстерні, а Піклз йому навіть не зателефонував — хоча раніше завжди так робив, якщо Метт запізнювався.

​Наступного дня майстерня й зовсім зачинилася — мабуть, через те, що не було кому працювати.