Розділ 3

Світло згасло раптово.

Якби не тріск генератора перед тим, я б подумала, що це знову щось із моїм зором. Сонячне світло, що сідало, ще зазирало всередину будинку, даючи змогу бачити навколо, але світити воно буде вже недовго.

Ми з Даленом перезирнулися.

— Може, просто бензин скінчився в генераторі? — спробувала я здаватися спокійною, хоча від кожного шурхоту в мене стискало в грудях.

— Поняття не маю, про що ти говориш. Гене… що?

Точно, я ж, певно, не прописувала цього у своєму рукописі.

Мені знову стало цікаво — чи існує десь цілий світ, який… придумала я?

Скрип за дверима миттєво вивів мене з роздумів. Я перевела погляд на Далена, який підійшов до них і, зачиняючи на замок, щось прошепотів. Помітивши світіння, що виходило з його долонь, я кліпнула, але воно не зникло, доки чоловік не перестав бурмотіти.

— Офігіти…

Можливо, тільки зараз до мене почало доходити, що це дійсно відбувається зі мною.

Дейн повернувся до мене обличчям і підняв брову.

— Я б із задоволенням показав тобі ще пару заклинань, Льодяшко, але спершу потрібно зробити дещо, щоб те, що зовні, не дісталося до нас цієї ночі. А воно, як ми бачимо, саме цього й прагне.

— Що там? — перелякано перевела погляд на зачинені двері.

— Якби ж я знав, — задумливо промовив чоловік і, роздивившись навсібіч, пішов на кухню.

— Ти що, зголоднів? — нахмурившись, пішла за ним слідом. — Ти взагалі щось їси?

— Звісно, я ж не картонний персонаж.

Я хмикнула, оцінивши гумор.

Чоловік рився в шухлядах, намагаючись щось знайти.

— Що шукаєш? — спитала, не в змозі стримати цікавості.

Можливо, якби це був мій дім і мої речі, мене б цей обшук обурив, але він не ліз до особистого, тож його дії викликали лише подив та інтерес.

Чоловік не відповів, бо саме витягнув якийсь пакетик. У ньому було кілька свічок — тонких, воскових, із запахом кориці.

— Оу, — зойкнула я.

Було соромно, що я навіть не подумала б шукати свічки. Та й узагалі, хто міг здогадатися, що вони тут є? І головне — як про це знав він?

Я схрестила руки на грудях, свердлячи чоловіка поглядом. Дален помітив це й округлив очі.

— Що?

— Звідки ти знав, що тут є свічки й що вони саме тут?

Чоловік нахмурився, дивлячись на предмети в руках.

— А що, є будинки, де немає запасу свічок? Це максимально безглуздо. Бо якщо розряджається магічний зарядник і гасне світло — доки магія відновиться, усі користуються свічками. Хоча таке трапляється рідко. Хіба тут не так?

Я зловила себе на тому, що стою з відкритим ротом.

Мій світ. Саме так я прописувала це в рукописі… Там через те, що розрядився зарядник, у головних героїв була дуже цікава сцена — в кімнаті з одним ліжком і погано палаючою свічкою…

— Ти нічого не знаєш про мій світ?

— Не знаю навіть, що це за світ, чесно кажучи. На порталах не написано, куди вони ведуть, особливо на мандрівних…

Я нахмурилась, звісно я це знала. А от те що мандрівні портали ведуть і в мій світ — ні. Дален закотив очі.

— Почекай, я дещо зроблю, потім поговоримо…

Він почав озиратися по сторонах і хмурити брови.

— Що таке?

— Треба запалити свічки.

— Зараз? Ще ж не зовсім темно.

Дален подивився на мене так, що й без слів стало ясно — я знову щось не так зрозуміла.

Вся ця ситуація почала мене добряче підбішувати. Я мовчки сходила по запальничку й, підпаливши одну зі свічок, подала чоловікові.

З широко відкритими очима я дивилась, як він обходить кожен куточок будинку з палаючою свічкою, щось шепочучи та торкаючись стін і вікон.

— Мяяяу!

Я здригнулась а, побачивши кішку, зітхнула та пішла ритися в тому, що лишилося з їжі.

Наклавши в тарілку м’ясну консерву й наливши водички, я заварила дві кружки чаю, скориставшись газовим обладнанням для пікніків, яке знайшла в шухляді. Та зробила швидкий перекус на двох. Викладаючи бутерброди, ледь не впустила останній, побачивши, як за кожним моїм рухом спостерігають сірі очі.

Дален стояв, обпершися спиною об стіну.

— Тобі не жарко в куртці? У будинку ще досить тепло…

Я потерла скроні, усвідомлюючи, що це, певно, ненадовго — обігрівач не працював. Треба було йти дивитися, що з генератором, але я в них розбиралася так само, як у моторі машини, — ніяк. А дядько Гугл та Макс були поза зоною досяжності… Хоча я була впевнена, що просто закінчився бензин , виходити перевіряти було страшно. Тож до ранку треба протриматися як є. Якщо що — обкладусь теплими речами та замотаюся в ковдру.

Я перенесла їжу до головної кімнати й сіла за стіл, запросивши свого дивного співбесідника.

Він вертів у руках чашку, кидаючи задумливі погляди у вікно, а я не могла відірвати від нього очей.

Персонаж, якого ти придумала, сидить із тобою за одним столом, п’є чай і їсть зроблені тобою бутерброди. Офігіти.

Дален зловив мій погляд і вигнув брову.

— Ти не виглядаєш… поганим, — кажу після довгої паузи.

— Бо я ним і не є, — відповідає тихо. — Я просто не святий. І ти, як ніхто, це знаєш.

Він втупив у мене пильний погляд сірих очей, і я, знітившись, відвернулася, зробивши ковток чаю.

Звісно, тупе твердження, Єво…

— Я боровся проти системи. Так, нечесно. Так, іноді брехав. Крав, але лише те, що було потрібно — і не тільки заради себе.

Його голос звучав низько та глухо. Я підвела погляд і побачила, що Дален дивиться у вікно, туди, де вже майже зникли останні сонячні промені.

— Але скажи, — він різко перевів погляд на мене, і я здригнулась, — сама система… вона чесна з нами?

Я роззявила рота, витріщившись на нього. У голові сплив образ редакторки — її холодна усмішка, коли вона вирішила, що буде краще для мого роману, не взявши до уваги мій задум, тим самим щось зламавши у мені…

— Ні, — шепочу. — Вона просто вирішує, що правильно, без нас.