Розділ 2

Я пильно вдивлялась у три слова на моніторі. Помасажувала скроні й зробила глибокий вдих. Чи могла я вчора так втомитися, що написала саме це? Цілком. Тим паче, що саме про це я постійно думала. Усміхнулась. Ну звісно, це я. Хто ж іще? Просто забула.

Кішка почесала себе за вухом і, вставши на чотири лапи, потягнулась. Я зітхнула. Щоб розігнати напругу, попрямувала на кухню.

Пательня, яєчня, залишки мівіни з пакетика…

Приємний запах кави наповнив простір.

— Мя-яяяя-яу!

Філіжанка ледь не вислизнула з моїх рук від несподіванки.

Кішка невдоволено блимала на мене своїми зеленими очиськами, стоячи біля порожніх з вечора тарілок.

— Ах ти, пухнаста вимоглива пані!

Я награно зіщулила очі, але за мить усміхнулась і поклала в миску залишок ковбаси.

— Зараз поїси — і я випущу тебе. Сподіваюсь, ти знаєш, як повернутися додому. Не хочеться бігати з тобою по лісу на руках і шукати хату твоїх господарів.

Кішка на мить перестала їсти й почала нервово крутити хвостом. А я все ніяк не могла зрозуміти, звідки вона могла прибігти сюди.

Швидко впоравшись зі своїм сніданком, я одяглась тепліше й вийшла на двір. Вулиця зустріла мене приємною прохолодою й запахом дощу. Певно, вночі пройшов невеликий дощ — це було видно по дрібних калюжах на землі.

Я кинула погляд на спокійне озеро й, посміхнувшись, відчинила двері:

— Кс-кс-кс! Пора додому, кицю!

Покликала я. Через кілька секунд у дверях показалася котяча мордочка. Вона глянула на мене, потім на ліс і калюжі, потім знову на мене — й сховалась у дім.

Я її добре розуміла.

— Ну, як хочеш, — усміхнулась. — Тоді, можливо, ввечері чи завтра підеш, як земля трохи підсохне.

Зачинила двері, вирішивши пройтись, подихати свіжим повітрям та подумати над рукописом.

Доріжка вела уздовж води. Я повільно йшла, насолоджуючись красою осіннього лісу, й погоджувалась зі своїм висновком, що «не помре» — надрукувала сама. Настільки мені не хотілося вбивати цього персонажа, що несвідомо надрукувала саме це.

Я зупинилася, заплющила очі й зробила глибокий вдих. Таке чисте повітря — у місті це розкіш.

— Мя-яяяя-яу!

Різко розплющила очі й подивилась у бік дому.

— Мя-яяяя-яу!

Знайоме котяче нявчання долинало з протилежного боку — з лісу.

Як це можливо? Я ж зачинила її в домі. Можливо, вона вистрибнула у вікно?

Та хіба я відкривала вікна? Але на другий поверх я так і не підіймалась — можливо, там відкрите вікно?

— Мяяяу! — цього разу звук почувся ще голосніше.

Як же вона тоді сюди забрела, якщо так боїться лісу? Я ж думала, що вона знайде дорогу додому. Яка ж дурість з мого боку.

Ступила кілька кроків у той бік, звідки долинало нявчання, потім ще.

Навколо було тихо. Раніше мені здавалось, що ліс завжди повен різних звуків.

— Кицю?.. — тихо покликала я.

Щось холодне торкнулося мого плеча.

Смикнулась, але ноги не слухались — ніби я, наче дерево, вчепилась корінням у землю.

Я не могла кричати, не могла навіть вдихнути. Льодяний захват тримав мене міцно, повзучи від плеча до легень. Мене почало трусити від холоду, кисень закінчувався, перед очима все потемніло…

Чиїсь гарячі сильні руки схопили мене, вирвали з крижаної хватки. Легені запрацювали — я зробила кілька рятівних вдихів і впала на коліна, занурившись у жовте листя і намагаючись насититися повітрям. Поступово повернувся і зір. Краєм ока побачила щось схоже на блискавку й повільно підняла голову, досі тремтячи від холоду.

Певно, я померла.

Хто знає — можливо, гуляючи лісом, я втопилась в озері? Холодні обійми води, нестача кисню…

Все сходилось, крім того, що я стояла в лісі й була суха.

Але як, Боже, пояснити те, що я зараз бачила перед собою?

Це був він. Точнісінький, як на моїх ШІ-генераціях, які так надихали мене писати книгу…

Чорне волосся, пильний погляд сірих очей, кутик губ, піднятий в іронічній усмішці. Та навіть чорна шкіряна куртка і штани з модними прорізами. Це був точно він. Плід моєї уяви. Герой моєї книги…

Дален.

— Ну от, — спокійно промовив він, склавши руки на грудях і роздивляючись мене. — А ти хотіла мене вбити.

Я застигла, розширивши очі від подиву. Ні, я точно померла…

— Як…?

— Ну, ти це, певно, ще не придумала. Оскільки я ще стою тут живий, — мій глюк награно розвів руками. — Підказувати, як саме, не буду. Я не самогубець. — Він нервово потер шрам на руці й сперся плечем на найближче дерево. — Незручна ситуація, еге ж?

Я підвелася з колін і швидко відступила на крок.

— Це… сон. Чи смерть. Чи глюк… — я вщипнула себе за ще холодну руку й скривилась від болю.

— Якби спала, то не відчувала б холоду, — посміхнувся він. — Хоча звідки мені це знати? Я ж усього лише вигаданий герой книги… А стоп, — він нахилився ближче, — антигерой.

Я здригнулася й роззирнулася довкола. Той самий ліс, озеро, будинок… Холод потроху відступав. Потерла рукою скроні й завмерла, побачивши, як сірі очі пильно стежать за кожним моїм рухом.

— Я досі впевнена, що мені це сниться.

Дален закотив очі.

— Отже, ти прийшов у мій сон убити мене за те, що мені треба вбити тебе?

На мить його очі розширилися, і посмішка сповзла з обличчя.

— Я б сказав, мадам, що вам потрібно писати книги з такою фантазією, але ж… — він розсміявся, — ви вже самі до цього дійшли.

Чоловік відступив від дерева на крок. Я зробила те саме — відійшла від нього назад. Дален помітив це, й кутик його губ знову поповз угору.

— От гля… якого персонажа створила. — Він повільно прокрутився переді мною. — Ну що за красунчик, еге ж? Певно, прописала під свій улюблений смак? Прекрасні добрі принци вже не в моді у жінок, які читають книжки. Але, навіть так, для головного героя мої деякі вчинки не дотягнули. Тому ти вирішила зробити мене антагоністом?