Розділ 1

— А, ледве не забув, — долинув до мене веселий голос Міші. — Бабуся наполегливо просила не знімати з дзеркала простирадло. Щось там казала про ніч, коли вся нечисть приходить у наш світ. У подробиці не вслухався, вибач.

Я закотила очі й цокнула язиком.

Ох вже ці старечі забобони.

Підняла руку вгору, показавши знак “окей”.

— Передай Тетяні Юріївні, що жодне дзеркало не постраждає, а світи будуть надійно зачинені на простирадло.

Пролунав гучний регіт чоловіка.

— От я б те простирадло прибрав, мені цей світ уже зрозумілий.

— Ось чому чоловіки живуть набагато менше за жінок, — усміхнулась я.

— Можливо, — Міша немов захлинувся реготом й прокашлявшись додав: —

Ну, бувай, Робінзоншо. Через три дні приїду — дивись, щоб не завела тут “П’ятницю”.

Я підняла брови й оглянула ліс та озеро довкола.

— Можливо, п’явку заведу, — усміхнулася. — Мені, знаєш, уже за віком годиться мати бодай пару для здоров’я.

Чоловік хмикнув і, вигукнувши кілька слів на прощання, грюкнув дверцятами машини. За кілька секунд я почула гул авто, що від’їжджало.

Вдихнула на повні груди вогке прохолодне повітря. Коли останні звуки мотора розчинилися в лісовій тиші, підвела погляд на озеро.

От я і сама. Нарешті.

Ліс, укритий жовтим, помаранчевим та бордовим листям, ніби привітно помахав мені кронами. Озеро було спокійне, без жодної хвилі, і манило сісти поруч, гіпнотизовано дивитися на гладінь усі ті дні, які я планувала провести тут… Погляд ковзнув до сумки з ноутбуком, де під віртуальним пилом чекав незавершений рукопис.

Зітхнувши, я повернулась обличчям до дверей та зайшла всередину.

Дерев’яний двоповерховий будинок був добре облаштований, аби провести тут кілька днів без клопоту. Родина Міші, старих друзів батьків, навідувалась сюди рідко. Більшість часу будинок здавали гостям.

Я пройшла передпокій і, не доходячи до сходів на другий поверх, звернула до вітальні. Поклала сумку на великий стіл, що стояв майже впритул до вікна з неймовірним краєвидом на озеро.

Відмінно, місце для роботи знайшлося одразу.

Добре, що Міша запустив генератор і вмикнув обігрівач. Електрика й тепло були, дім поступово прогрівався.

Збоку біля стіни стояло щось велике, накрите чорним простирадлом.

Ось, певно, те саме “забобонне” дзеркало. Я усміхнулась, зловивши себе на бажанні зняти покривало. Як дитина, якій щось забороняли й саме через це хотілося ще більше. Хмикнула й перевела погляд на сумки з їжею, одягом і дрібничками.

Зняла пальто, розмірковуючи спочатку розкласти речі чи одразу сісти за роботу?

Скривилась, глянувши на стіл. З мене три шкури здеруть у видавництві, якщо я за кілька днів не надішлю закінчення рукопису. Зітхнула, повісила пальто на вішак і дістала ноутбук.

Провела по ньому рукою, натиснула кнопку ввімкнення й сіла за стіл, дивлячись на озеро, поки “диво прогресу” оживало.

Через три години я вже сиділа перед ноутом зі свіжозавареною мівіною, чаєм і слухала збережений на телефон подкаст про книжки, які читають восени.

Перша спроба дописати рукопис провалилась із тріском.

Пів години витріщалася в білий екран — і здалася. Сцена не йшла. Я просто не бачила, не знала, як убити антагоніста. Я не хотіла цього робити. І не зробила б, якби не редакторка.

Усередині мене вирувало торнадо суперечностей. Хотілося тупнути ногою, як підліток, і вигукнути: “Ні, цей герой не помре!”

Але дорослий світ так не працював.

У голові знову зазвучав голос Надії Петрівни, редакторки:

— Єво, ти хочеш, щоб твою історію читали? Запам’ятали? Купували? Звісно, хочеш. Навіщо цей дитсадок з відпусканням антагоніста? Нащо тоді все це було?

Я навіть бачила перед очима флешбек — як вона в кабінеті розмахує моїм роздрукованим почерканим рукописом.

— Хто твоя цільова аудиторія? Це ж не дитяче фентезі! Людям потрібні емоції, драма, кров, епічність! У тебе антагоніст не злий, а просто маг який бореться з системою не властивими головному герою засобами, то хай хоча б його смерть зачепить.

Я намагалась відстояти свого персонажа, але певно недостатньо, бо вийшла з кабінету ні з чим.

Логіка в її словах, звісно, була. Текст справді став би сильнішим. Але я не хотіла його вбивати. Можливо, я й писала всю історію саме заради нього, аби копнути в глибину його сірої моралі.

— Ааааа! — застогнала, скуйовдивши волосся.

Ну гаразд, якщо подумати… можливо, з цього боку справді краще його вбити. Але ж… але ж!

Я встала, накинула пальто, узула черевики й пішла гуляти біля озера в надії на натхнення.

Вечоріло. Навколо лунали жаб’ячі пісні. Добре, що комарі вже не літали, терпіти не могла цих кровопивць. Підняла ногою купку листя. Гарне ж воно, різнобарвне… коли помирає.

— Та що ж таке? Чому я не можу надрукувати кілька слів і завершити цей клятий рукопис?!

Схопила камінець і кинула у воду. Хвилі розійшлись колами.

Позаду хруснула гілка. Я різко обернулась.

Тиша. Навіть жаби стихли. Лише шелест листя, що падало з дерев.

Схрестила руки, відчула, як холод забирається під одяг, й прискорила крок. Мало що там у лісі, може, якісь дикі звірі.

Зачинивши двері на замок, скинула верхній одяг й тепло одразу огорнуло тіло. Гарний все ж у них обігрівач.

Поглянула на сходи, потім на диван біля столу з ноутбуком. Вирішила спати тут. Ідеї часто приходили під час сну, а так буде зручно якщо прокинусь, одразу за роботу.

Шурхіт позаду змусив мене різко повернутися. І, змінюючи напрямок, я перечепилася через чорне простирадло й гепнулась, забивши лікоть. Переді мною блиснуло відображення. Простирадло сповзло з дзеркала.

Я кліпнула і посміхнулась своєму відображенню.

Що ж, головну заборону господині будинку я щойно порушила.

Розсміялася. Дзеркало було велике, у різьбленій дерев’яній рамі. Звичайне антикварне й не вписувалось у сучасний інтер’єр будинку, але аж блищало, немов його от-от протерли.