11

Сьогодні були похорони.

Звісно ж, я прийшла. Стояла, тихо спостерігала і думала… Що дав мені цей експеримент? Для чого він був? І які ж результати?

У кожному суспільстві є свої кумири і свої ізгої. І їх по-різному сприймають. І де ж тут «всі люди рівні»? На жаль, іноді це лише слова… Ніколи люди не ставитимуться до всіх однаково. У всіх свої смаки, свої вподобання, тому усім може подобатися або не подобатися якась людина. А оскільки для нашого суспільства характерна «більшість», то виходить, що не до всіх ставляться однаково.

Тому й смерть Ані та Ліни сприйняли по-різному.

Але нічого особливо не змінилося. Однокласники залишалися бути собою… Їм не спадало на думку, що і їхнє життя може так само закінчитися.

Але найближче до серця сприйняла цю новину Оля. Усі дні вона була наче на іншому світі… Вона ще досі не вірила, що таке могло статися.

– Двоє… – говорила вона мені, коли ще досі не встигла оговтатися. – Аня, Ліна… Я повірити не можу, що це сталося. Як?..

– Таке життя, – сумно мовила я і стиснула плечима.

– Але чому так трапляється?! Я не розумію… Ліна була хорошою дівчиною, вона нічим нікому не завинила… Чому знаходяться такі люди, що здатні вбивати? Чому вона померла, чому?..

Я не знала, що Оля так близько ставилася до Ліни. Якщо ні, то чому вона так сильно перейнялася її смертю? Навіть більше, ніж Регіна…

– Ліна… – пробурмотіла я, закинувши голову. – А яка різниця? Все одно її вже не повернеш.

– Саме так. І я вже ніколи…

На цьому слові Оля тихо схлипнула і замовкла. Я обернула голову до неї:

– А чому тебе так сильно схвилювала її смерть?

– Як – чому? Вона ж була нашою однокласницею…

– Аня теж була нашою однокласницею. І теж померла. Лише тоді ти не почувалася аж такою схвильованою…

– Я теж тоді була дуже сильно засмучена! Звідки тобі знати, що насправді я почувала?

– Іноді у людей все на обличчі написано.

– Розумієш, Аня вчинила самогубство… це було її рішенням. А Ліну вбили, – Оля схлипнула. – Розумієш?! Ні за що… Просто так, через батька! Через той клятий бізнес…

– Думаєш, Аня дуже хотіла вмирати?

– А чого б тоді їй кидатися з багатоповерхівки?!

– Не припускала, що її на це щось наштовхнуло?! Можливо, їй надто добре жилося, що вона аж вирішила позбавити себе життя?! – мій голос зірвався на крик. – Зрозумій уже нарешті, жодна людина не бажатиме позбавити себе життя, якщо її все задовольнятиме! Чи помітив хтось, що Аня дивно поводиться? Чи поцікавився у неї хтось, чи все гаразд?! Чи підтримував її хтось у важку хвилину?! Ні, ні і ще раз ні! Ніхто навіть пальцем не поворухнув, щоб хоч якось допомогти їй! Ви все лиш вимагали від неї чогось і ще гірше робили! Ви робили їй боляче і взамін хотіли, щоб вона вам ще послуги робила! Чи я не права?! Чи не так усе було?

Оля нажахано дивилася на мене. Та й інші однокласники теж. Ніхто навіть гадки не мав, що така учениця, як Ксеня, може в одну хвилину таке наговорити…

– Не обов’язково людину фізично вбивати, – кинула я наостанок, перевівши подих. – Іноді достатньо вбити її морально. А тоді все… піде своїм ходом.

І тепер я стояла, пригадуючи той день. На щастя, після моєї палкої промови продзвенів дзвінок, а наступний урок вже був останнім. Тож я змогла швидко змитися додому, уникнувши косих поглядів однокласників.

На похоронах неподалік від мене стояла Оля. Після того випадку вона змінилася ще більше.

А тепер залишається питання… Заради чого був цей експеримент?

Так, я достатньо поспостерігала за своїми однолітками. Зробила власні висновки. Але чого це коштувало? Життя двох людей…

Чи варто було їх відбирати? Чи варто було бажати смерті лише заради власного бажання? Адже смерть людини – це не дрібниця… Це ціле життя. Зруйноване. Відібране майбутнє. Це коли щось стало нічим.

Звісно, людей на світі море, але кожна – особистість. Кожен має своє життя… Шкода, що це мало хто розуміє. Можливо, смерть Ліни та Ані – це не так і важливо, якщо дивитися з більш масштабного боку.

Але і в одної, і в другої було своє життя. Родичі та друзі. Обличчя матері та батька Ліни, що втратили свою доньку… брата, що втратив сестру… Жахливе видовище. Від цього йшли мурахи по шкірі. Але я стояла і дивилася…

Чи мала я право бажати їм смерті? Чи мала я право просити в Луки про таку послугу?

Лука… Якщо він керує долею, то він керує і життям людей. А всі вони згодом помирають. Отже, для нього смерть – повсякденна річ… Дивно, правда?

А я… я ж людина. Так… саме так! Я – людина. І я… така ж сама. Чим я краща від Ліни? Вона зухвала і вважає себе кращою за інших… Чи можна так сказати про мене? Так! Я теж вважала себе чимось вищим, кращим за своїх однокласників.

А насправді ж, я така сама. Якщо не гірша…

Позаду я почула кроки, а тоді знайомий голос:

– Я так і знав, що ти тут будеш.