10

Усі були шоковані. Справді шоковані.

На моїх однокласниках не було видно живого обличчя. Усі сиділи тихо на своїх місцях, втупившись у якусь точку. Ніхто не галдів, не кричав, не галасував, не дурів… Усе тихо і спокійно. До жаху тихо.

– Що трапилося? – запитала я тихо, підійшовши до Олі.

Це запитання було лише за звички. Я ж і справді знала, що відбулося…

– Ліна… – ні живим, ні мертвим голосом прошепотіла Оля. – Вона теж… загинула.

Так. Саме так. Вона померла. Її вбито. Вчора у машині. Я це прекрасно знала. І це зовсім не було для мене новиною. Проте, мені довелося зробити шокований вираз обличчя:

– Як?..

– Я не знаю… – ось Оля і справді була в шоці. – Вже друга… Розумієш, це вже друга?! Як так..?

Спочатку Аня, тепер Ліна. І яке ж різне ставлення до їхньої смерті… Коли Аня покінчила з собою, то всі сприйняли це як жахливу сенсацію, яка через кілька тижнів згасла. Звісно ж, Аня була ізгоєм. Не такою. Не мала друзів, товаришів, в неї були лише недруги, що весь час цькували її…

Інша справа – Ліна. Перша красуня в класі. Трохи вульгарна, зухвала… Яскрава штучка… У неї море подружок, море хлопців, що так і намагаються привернути її увагу. Вона з багатої сім’ї, весь час стильно одягається. Вона наче імідж для всього класу, бо робить усе так, як для них звично, те, що на їхню думку круто.

Тому її смерть – це шок. Трагедія.

Цього дня нас усіх відпустили додому.