9

Сьогодні я зустрілася з ним на даху. З кожним днем ставало все прохолодніше і прохолодніше… Цього вечора мені довелося одягнути щось тепліше. А Лука залишався все у своїй незмінній чорній кофтині. Він так само стояв скраю, зануривши свій погляд у далеке місто…

Я підійшла до нього, не сказавши ні слова.

– Завтра, – мовив він, як тільки я стала поруч. – Завтра станеться її вбивство.

Я глибоко вдихнула і повільно видихнула. Чомусь я починала хвилюватися у таких ситуаціях… Неначе щось могло би піти не так. Але я точно знала, що все буде так, як я запланувала.

– Як у тебе справи в школі? – поцікавився Лука байдужим тоном.

– Як завжди, – я зітхнула.

Стоячи поряд з ним я відчувала себе… трохи ніяково. Але комфортно. Якби могла, все життя б ось так стояла поруч з ним…

Я стала помічати, що останніми днями не можу не думати про нього. Кожного дня я обов’язково його пригадую… І з кожним разом все більше і більше прагну з ним зустрітися. Що це? А, так… Ліна нагадала мені, що це за відчуття.

– Лука… – пробурмотіла я. – Що на твою думку є кохання?

Він відповів не одразу, а я вже починала картати себе й питати, навіщо я вирішила про це спитати.

– Не очікував від тебе такого запитання, – пирхнув він. – Хто знав, що в тебе, такої серйозної та стриманої, є на думці…

Я саркастично фиркнула.

– От не треба мені тут… – буркнула я. – Якщо не хочеш відповідати, то так і скажи.

– Ні, чому ж, я відповім. За весь свій прожитий час я поєднав багато людей і бачив численну кількість історій кохання. В когось воно взаємне, у когось нерозділене, у когось лише тимчасове… А хтось помилково може назвати симпатію коханням. Таке, до речі, найчастіше трапляється.

– Ти… ти ж твориш долю світу? Тобто, долю окремих людей… І кожній людині ти знаходиш, так звану, половинку?

– Іноді вони самі одне одного знаходять. А іноді доводиться допомагати. Повір, у житті я багато награвся з цими долями…

– Награвся?

– Ага. Це іноді так цікаво створювати почуття між людьми, а потім спостерігати за ними…

Я гмикнула. Хто б сумнівався… Спостерігати за реакцією людей – доволі цікаве заняття. Різні типажі людей поводять себе по-різному у різних ситуаціях.

– А ти… колись відчував якісь почуття? – врешті задала я запитання. – Я маю на увазі, кохання чи хоча б симпатію…

Лука усміхнувся кутиком вуст і тихенько фиркнув. Видно, моє питання залишиться без відповіді. І як я могла спитати в нього таку дурницю? Видно, і до Ліни мені вже не далеко…

– Вибач, – мовила я тихо.

– Нічого. Але… є така людина. Просто я ніколи цього не зможу визнати.

***

Весь день я помітно хвилювалася, чого не могли зрозуміти мої «подруги». Та я мала заспокоїти себе, щоб не навіяти підозр щодо того, о сьогодні станеться.

З самого ранку я стала помічати, що Ліна себе якось дивно поводить. Не така гамірна, як завжди, якась більш тиха й задумлива… Що з нею? Невже відчуває щось недобре?

– Ліно, – смикала подругу Регіна на уроці англійської. – Поглянь…

Вона в щось захопливо показувала на телефоні і сміялася, Ліна теж за компанію. Але я бачила, що її погляд був напрямлений кудись де-інде…

А так загалом день минув як зазвичай. Кожен урок – окрема історія, окремі витівки однокласників. До сьомого уроку їх вже неможливо було заспокоїти. В мене було таке відчуття, ніби я знаходжуся в звіринці, а не в одинадцятому класі…

І це треба було зауважити, що наша школа була ледь не однією з найкращих. Це ж страшно уявити, що відбувається у гірших школах…

Після сьомого уроку я разом з дівчатами рушила додому. Хоча коли я йшла разом з ними за компанію, я робила величенький гак, але сьогодні в мене взагалі не було настрою йти з Дімою.

Ліну як завжди забрали на машині. Звісно ж, дочка такого бізнесмена не буде їздити на маршрутці або ж пішки ходити… До того ж, ця дівка жах, яка лінива. І навіть дивно, як вона може залишатися такою стрункою і фігуристою зі своєю лінню… Щастить іноді ж так людям.

Я повернулася додому і впала на ліжко. Моє серце шалено калатало… Зараз…