8

Урок географії. Вчителька задала читати параграф, тож це означало, що кожен робив, що хотів. Головне – щоб тихо. Хоча… для декого й це не було головним. Ліна та Регіна плювали на те, що йде урок і щось пошепки захопливо обговорювали. Я спокійно читала параграф, не зважаючи ні на що.

– Пс, – почула я з боку парти Ліни. – Ксеню!

– Чого тобі? – так само пошепки мовила я, не обертаючи голови.

– Ксень, а тобі хтось подобається?

Я здригнулася. Так ось, що її хвилює на уроці географії! Схоже, Ліна взагалі поїхала… Думає, як в неї є хлопець, отже, і всім довкола хтось обов’язково має подобатися.

– Ні, – спокійно відповіла я. – І взагалі, чого тебе це хвилює?

– Та просто цікаво, – Ліна лише лукаво посміхнулася.

Географія була сьомим уроком, останнім на сьогодні. Я рушила до виходу. Ще біля гардеробу мене наздогнала Ліна. Ну чого їй іще треба? Дістала вже…

– Ти впевнена у своїй відповіді? – запитала вона, досі усміхаючись.

– Так, – я закотила очі. – А ти впевнена у своїй?

– Тобто?

– Те, що тобі «просто цікаво».

Ліна засміялася. Звісно ж, для неї це все жартики. Живе, сміється, радіє і ні краплини не цінує власне життя. Мабуть, навіть думки не припускає, що все може раптово скінчитися.

– Я знаю, що ти декому подобаєшся, – тихо мовила Ліна.

– І?..

– Здогадуєшся, про кого я?

– Що ти хочеш цим мені сказати?

– Тобі ні краплини не шкода того хлопця?

– Ні, – мій погляд втупився вниз. – Він всього лиш однокласник. Товариш.

– Справді? Ну, тоді твій товариш уже зачекався, – на цих словах Ліна нарешті покинула мене.

Я втупилася їй вслід. Вона ж скоро… помре. Отже, ця розмова практично не мала сенсу.

***

… сказала я і весь день не могла забути її.

Клята Ліна.

Навіщо зачепила цю тему? Навіщо ж так?..

Все було так добре, доки ти не нагадала… доки ти не розбудила старі почуття. Те, що я вже кілька років намагаюся приховати, затоптати в глибині серця.

Так, сьогодні я їй збрехала. Адже була людина, до якої я відчувала… певну симпатію.

Але це зовсім не той, про кого думала Ліна. Дурненька, думала, що мені може подобатися Діма. От же… Він всього лише товариш – це була правда.

Симпатію я відчувала зовсім до іншої людини. До того, хто був не схожим на інших… Той, хто підтримував кожну мою розмову. Мені здавалося іноді, що з ним я зможу… говорити вічно. Шкода, що ми лиш бачимося настільки рідко… Лука.

Звичайно, я знала, що всі мої почуття до нього – безнадійні. Якоїсь взаємності тут годі очікувати. Але… я вдячна за те, що тоді змогла відчути це. Адже все своє життя до того часу я думала, що не здатна взагалі на якісь почуття. Що я не здатна любити когось, не здатна з кимось дружити чи ще щось подібне. Я не відчувала чогось особливого й до своєї рідні. Вони були для мене такими ж, як і інші люди, що я їх зустріну на вулиці.

Єдиний, хто вирізнився посеред цієї маси – Лука. Він був чимось іншим, ніби з паралельного світу… Саме тому, мабуть, я й відчувала до нього щось особливе.

Я думала, що не здатна любити. Але він пробудив у мені це.

Як шкода, що я ніколи йому цього не скажу. Занадто я звикла тримати усе в собі… Тому він і не дізнається нічого. Ніхто не дізнається.

Він сам сказав, що не є звичайним. Тому я й не могла очікувати від нього чогось… Те, що я почуваю до нього – безглуздя.

Коли я дивлюся на нього, то складається, ніби він – порожня бляшанка. Посудина. Це не в образу, просто… він не виглядає живою людиною. Це ще одна причина, чому я не чекаю від нього взаємності…

Взагалі, це все дурість. Як я можу про таке думати?! Та ще й в одинадцятому класі… Досить. Краще зайнятися чимось корисним.