7

– Лука, скажи… ти людина?

Запала мовчанка. Чулися лише далекі голоси великого вечірнього міста, що ніби ожило після важкого трудового дня.

– Давай розберемося з визначенням, – він повернувся до мене обличчям й примружив свої прекрасні бузкові очі. – Що таке людина?

Я не відповіла.

– Жива істота, двонога тварина? Homo sapiens? Якщо вирізняти людину за цим критерієм, то звичайно ж, я людина. Принаймні, ззовні.

– Ні, я мала на увазі не біологічно…

– А як же тоді?

Я стиснула плечима. Лука зітхнув й відвів погляд в далеке місто.

– Якщо люди – це ті істоти, що там, внизу, в місті, – мовив хлопець, – то я не людина. Якщо люди – це переважно ті, хто навчаються в твоєму класі, то не лише я не людина, а й ти також.

– Скоріше, навпаки, – я посміхнулася. – Вони… нелюди. Істоти.

Знову запала мовчанка. Я ретельно обдумувала те, що хотіла сказати.

– Те, що ти робиш… – врешті мовила я. – Через це ти не схожий на людину.

– Що саме ти маєш на увазі? Наприклад, зараз я стою, розмовляю з тобою… Це не схоже на людину?

– Ні-і, – я засміялася. – Я не про це. Те, що ти можеш робити силою думки. Впливати на долю. Це не притаманно людям.

– Помиляєшся.

Я здивовано глянула на нього.

– Хочеш сказати, я теж змогла б робити це? – запитала я.

– Я хочу сказати, що люди також можуть впливати на свою долю. Взагалі, вони і мають бути володарями своєї долі. Але лінуються, а потім лише жаліються… Ми самі творимо свою долю. Якщо захочемо, звісно.

Лука задумливо підійшов до краю даху.

– Але це не відміняє того, що я можу істотно впливати на долю світу, – мовив він.

Не встигла я й зрозуміти, як він раптово зробив крок вперед. Точніше, вниз…

– Лука!.. – вихопилося в мене з вуст і я підбігла до краю.

В мене забракло слів. Я була настільки шокованою, що не могла це усвідомити…

Він просто стрибнув з даху. Я глянула вниз, але вже не побачила його там…

– Не хвилюйся, – пролунав його теплий голос в мене за спиною.

– Що за..? – я різко розвернулася.

Переді мною стояв Лука. Живий-здоровий. Те ж саме чорне вугільне волосся, ті ж самі прекрасні очі. Той же самий одяг. Це був точно він, я б ні з ким його не сплутала.

– Бачиш? – мовив він. – Я тут. На місці.

– Справді ти?

– Сумніваєшся?

– Ні… Що це щойно відбулося?

Лука посміхнувся.

– Я творю долю цього світу. Тут все залежить від мене. Якщо мене не стане, то зникне й цей світ. Тому він не дає мені померти.

– Тобто, ти безсмертний?

– Зовсім ні, – Лука засміявся. – Лише до того часу, доки не матиму наступника. Тобто, я почну старіти лише тоді, коли з’явиться людина, що носитиме мій ген, моя дитина.

– А скільки тобі вже років?

– Фізично – вісімнадцять. А так, то я вже живу ду-у-уже довго. Кілька десятків років точно.

– Ого… Виходить, що це тобі вже стільки часу вісімнадцять?

– Виходить, що так. Я давно застряв у цьому віці…

Я замислилася. Це важко вкладалося в голову…

– Стій, але як же тоді ти опинився у восьмому класі чотири роки тому? Коли ми познайомилися…

– За бажанням я можу візуально змінювати свій вік… Але на певний час. Важко підтримувати таку «ілюзію». Та й біологічно я залишаюся таким, як є.

– Зрозуміло… – сказала я, хоча не все до кінця розуміла. Але коли прийду додому, то обов’язково все гарно обдумаю й розкладу по «поличкам» у своїй голові.

Лука – вкрай дивна особа Я це зрозуміла ще тоді, коли почала з ним спілкуватися. Одного разу він запропонував мені виконати будь-яке бажання. Звісно, я розгубилася… мені тоді було всього дванадцять років. Звісно, на той час можна було побажати, наприклад, єдиноріга. Адже він сказав, що може виконати будь-що. От саме через це я й розгубилася.

Що можна побажати, коли можна все? Що вибрати найважливіше? Але при такому розкладі все здається не надто важливим, щоб його забажати…

І я… побажала щастя моїй родині. Щоб вони не сумували й сильно не переймалися мною. Банально, так? А я скажу, що це важливо. Коли вони почуваються нещасно, то й мені тоді невесело… Це лише зайві проблеми.

На диво, бажання здійснилося. Я стала помічати, що родина щаслива, здорова, стало набагато менше проблем… Це значно полегшувало життя. І відбивало бажання батьків хвилюватися за мене, якщо їм достатньо було лише фрази «все добре».

Спочатку я думала, що це всього лише збіг обставин. Випадковість. Але потім я стала розуміти, що Лука не звичайна людина… В ньому весь час крилося щось загадкове, не зрозуміле для людського розуму. Він міг керувати долею людей, тварин, долею цього світу.