5

Незабаром усе зміниться. А може, і ні… Мені цікаво поглянути на реакцію. Цікаво перевірити, які вони насправді… Чи залишилося в них хоч щось від людини? Хоч мала частина?

З якогось класу на третьому поверсі долинав плач. Ніхто не чув, а я почула. І по голосу впізнала, хто це був.

– Ненавиджу… – Аня схлипувала, схилившись на парту. – Як ви мені набридли… Будь ласка, зникніть. Зникніть з мого життя..! Я не хочу вас бачити… Боже, чому все так погано?! Чому я страждаю лише через те, що не така, як вони?

Скрипнула стара підлога, Аня підвела голову й побачила мене. У її очах застиг жах, неначе вона побачила привида… Я вже перелякано глянула на свої руки, щоб переконатися, що я не привид.

Вона зрозуміла, що я все чула. І до того ж, думала, що я така, як вони. Та я знала, що в неї немає причин хвилюватися чи лякатися мене. Я не несу для неї загрози.

– Ти ще не пішла додому? – запитала я перше, що спало на думку.

Аня пронизала мене ненависним поглядом. Я одразу зрозуміла, що дівчата знущалися над нею, а мене дівчина подумки відносила до їх компанії. Вона вважала, що я сюди прийшла лиш посміятися над нею…

– Аню, – зберігаючи спокій на обличчі, я підійшла до неї, – вже час іти додому.

– Яке тобі діло до мене? – різко запитала дівчина. – Що я тобі зробила?

– Нічого.

– Тоді відчепися від мене. Залиш мене в спокої!

Аня хотіла вибігти з класу, але я встигла вхопити її за руку.

– А що я тобі зробила? – запитала у відповідь я. – Що сталося, що ти до мене так ставишся?

– Відпусти, – прошипіла Аня.

– Не відпущу, доки не заспокоїшся і не поговориш зі мною.

– Та залиште мене усі в спокої! – голос Ані зірвався й вона вихопила руку. – Я просто хочу побути сама! А ти навіть не звертайся до мене! Ти така, як вони, тому не заслуговуєш хорошого ставлення до себе!

– Чому ти вирішила, що я така?

– Якщо ти вже спілкуєшся з ними, якщо вважаєш їх своїми друзями, то ти така ж! Ти нічим не краща за них!!!

Я посміхнулася кутиком вуст. Отже, на неї це спрацювало… Після спілкування з Дімою, я вже почала боятися, що моя маска перестала діяти.

– Аню, що вони  тобою зробили? – запитала я.

У дівчини широко відкрилися очі, вона глянула на мене. Цей погляд, сповнений ненависті, розпачу, гніву, викликав холод по шкірі… Мені стало не по собі.

– Ще й питаєш?! – пирхнула Аня. – Вони вважають мене своєю підданкою! Маріонеткою, безглуздою лялькою! Все у мене списують, без краплі совісті чи співчуття до мене! Я ночами не сплю, роблю цю кляту домашку, а вони просто переписують собі! Ще й вважають, ніби я їм зобов’язана це робити!

– Чому ти даєш їм списувати? Чому коришся їм?

– А що я маю робити?! Я навіть не можу їм заперечити! Я одна, а їх багато…

– Вони залякують тебе?

– З чого ти це взяла?

На обличчі дівчини застиг розгублений вираз. Бінго – я вгадала.

Звичайно ж, її залякують. На що лише не здатні сучасні підлітки, щоб досягти свого… Ліна – дочка досить відомого бізнесмена. Тому й поводить себе відповідно – нахабно, вульгарно, пихато… Можна ще довго продовжувати список. Загалом, ще та стерва. Розбещена змалечку дитина, яка звикла, що їй все легко дається. Вона завжди вважала, що їй всі щось винні. І до всіх, навіть до своїх подруг, ставилася зверхньо.

У Ліни був впливовий батько. Тому не важко було залякати нещасну Аню, що була, до речі, з багатодітної й не дуже забезпеченої сім’ї.

– Я розумію твоє становище, – співчутливо мовила я.

– Ні… – цей голос був просо насичений злістю та ненавистю. – Ти не розумієш… Ніхто не розуміє, що я почуваю! У мене теж є свої почуття, я не лялька, не іграшка! Вони просто використовують мене, а коли я зламаюся, то знайдуть собі заміну! Наприклад, тебе!

Моє серце стривожено йокнуло. Це було те, чого я боялася, те, чого мені не можна допускати. Я боялася бути використаною.

– Я не можу нікому розповісти про свої почуття! – продовжувала Аня. – Нікому, навіть собі! Мені доводиться мовчати, придушувати біль, коритися! І лише вночі всі ці емоції вириваються плачем! Та навіть його ніхто не чує!

Це жахливий біль – коли тебе не чують. Коли ніхто тебе не може почути… Ти ніби кричиш в безодню… А всім байдуже.

Спокійні й тихі люди не справжні. Це фальш. Вони просто навчилися стримуватися, здавлювати емоції. Я теж була такою. Й Аня. Згодом емоції все одно вириваються назовні…

Аня кричала, плакала ридала. А я мовчки дивилася на це, не взмозі щось сказати. Мене розпирали емоції, але я не могла й слова мовити…

– Що нічого вже не скажеш? – скривилася Аня, дивлячись на мене. – Тобі шкода мене, чи не так?

Так…

– Але ти ж нічого не скажеш? – продовжувала вона. – Далі мовчатимеш, дивитимешся на мене?

Так…