4

Я сиділа, спостерігаючи за шаленими, немов здичавілими, однокласниками. Вчитель всього лише вийшов за журналом, а вони вже подуріли. Верещать, б’ються, кидаються якимось сміттям… а ще щось дурніше придумати не можете? А, ну так, ще ми портфель у вікно не викидали. Тепер Сташенкові доведеться на перерві надвір бігти за портфелем… Хоча, чого це раптом на перерві? Можна й зараз вибігти… «Поважна» причина просачкувати алгебру.

Увійшов учитель, покричав на одинадцятикласників, насварив їх, вони чемно все вислухали, дивлячись у стелю, покивали головами. Звісно ж, наступного разу все повториться!

На уроці лише троє чоловік слухали Степана Олексійовича, вчителя алгебри. Аня сумлінно все конспектувала, Діма ревно розв’язував задачки і я все уважно вкладала на полички свого мозку. Хоча старанно вдавала, що зацікавлено розглядаю вазон, немовбито не слухаючи вчителя. Звісно, за таку поведінку мене викликали до дошки, як і всіх інших, я вдавано «бекала-мекала», щоб зробити ілюзію, ніби я й не так уважно слухала, ледве розв’язувала рівняння, хоча легко могла його зробити вдома, робила кілька помилок, отримувала вісімку і сідала за парту. Чудова маска звичайної старшокласниці.

Якщо в моєму випадку це була лише маска, то всі інші й справді такими були. Відмовляючись тим, що вони «нічого не розуміють», вони навіть не намагалися хоч щось зрозуміти. Їм ліньки було прикласти хоч якісь зусилля! Вони звикли, що завжди є Діма чи Аня, які дадуть списати… А що було б, якби вони зникли? Якби їх не існувало?

«Гальорка» безсовісно грала в карти. А чим же ще можна зайнятися на уроці алгебри? Ліна фліртувала з хлопцями, дівчата тупо листали стрічку в Інстаграмі. Можна подумати, телефон за пеналом не видно… Вони думають, що вчитель дурний, та насправді ж це вони дурні, якщо так думають… наївні.

За дві хвилини дзвоник, всі вже зібрали речі. Вчитель диктував домашнє завдання, ніхто його не записував, крім Олі та Діми. А навіщо записувати, якщо потім все одно все можна запитати у цих двох? Я теж не записувала, але з іншої причини – я все запам’ятовувала.

Дзвінок. Усі зірвалися з місць, хоча вже тисячу раз чули, що дзвінок для вчителя. А кого це хвилювало? Усі ж вони вважали себе чимось вищим, ніж учитель…

Я залишилася сидіти на місці. Останнім сьомим уроком була консультація, на яку майже ніхто не залишався. До мене підійшли двійко дівчат, які вважали мене своєю «подружкою».

– Ксень, ти ідеш? – запитала Оля.

– Ні, я залишуся, – мовила я дістаючи телефон.

– На консультацію? – здивувалася Регіна. – Тобі що, немає куди більше час потратити?

Пф, це якраз їй нема куди час потратити… Пів дня в телефоні сидить, хоча їй повчитися і підтягнути свої хвости не завадило б.

– У мене четвірка за самостійну, – мовила я. – Хочу якось перездати.

– А-а, ясно…

– Дівчата, ви йдете? – пролунав голос Ліни Засєкіної.

– Да, вже біжим! – гукнула Регіна. – Ладно, Ксень, пока тоді.

Дівчата обійнялися зі мною на прощання й побігли. Цікаво, куди вони так спішать? Додому так само залипати в телефоні, як і до цього в школі?

Ліна Засєкіна – справжня фіфочка й гламурна красуня. Мене від таких, як вона просто нудило. Та, по факту, мене нудило від усіх у моєму класі. Та найбільше – від Ліни та її хлопця Вадіма. Ще та парочка… Фліртують напоказ, вони типу такі круті, вже зустрічаються… Але навіщо це все? Якщо це не справжні стосунки, не справжні почуття, якщо це все на показ і для понтів, то який сенс у цьому?

Нині все було по-приколу. Все життя – ніби якийсь жарт. Була якась загальна думка, що поширювалася через соцмережі, яка зомбувала всіх, змушуючи думати однаково. Змушуючи вважати, що наше життя – прикол. Немає відповідальності, ніхто ніщо не сприймає серйозно… Вони не думають глобально. Або ж просто не думають.

Ні в кого не з’являється така думка, що все могло б бути інакше. Вони звикли до того, що є. І навіть не допускають, що може бути гірше. Адже ми зараз «живемо погано і наше життя – суцільне лайно». Загальна тупа думка. Завжди може бути гірше, ніж є.

А те, як ми живемо, залежить лише від нас. Тільки чомусь це нікого не хвилює. Чомусь усі звикли, що має з’явитися якась хресна фея і перетворити наше життя на казку.

Як же мені набрид цей світ. Якби я могла, я б переїхала кудись подалі від цих дурнуватих істот, які величають себе людьми…