3

Безумовно, він відчуває майже те ж саме, що і я. Він помічає те, що коїться навколо. Але… продовжує залишатися собою. Він зазнає болю, як і фізичного, так і морального, але не змінює своїх позицій. Впертий і дурний. Він не житиме щасливо, доки не навчиться хоч трохи вигинатись під суспільство…

«На перший погляд ти здаєшся такою ж, як усі»…

«Але якщо за тобою добре поспостерігати, то можна зрозуміти, що ти зовсім не така»…

«Чому вдаєш із себе не себе?»

Ці репліки все не виходила з моєї голови. Діма, можливо, кинув їх мимоволі, а мені вона нагадала минуле... Те, що я почула від нього, я не чула більше ні від кого, окрім... окрім однієї людини. Лише він говорив мені це.

Пригадавши його, я швидко відмахнула всі думки. Ще не час… його пригадувати.

Метнувши дротик в ідеальний підпудрений носик Ліни Засєкіної, я сіла робити уроки.

***

На даху був сильний вітер. Темне шовкове небо трохи затягнулося сизими хмарками, яскраво світив блідно-жовтий місяць.

Спочатку після темного коридору чарівні вогники мегаполісу засліпили очі. Ці електричні сяйва затьмарювали прекрасне сяйво зірок. А я любила дивитися на загадкові далекі зірки...

Та не можна було сказати, що я не любила міські краєвиди. Мені подобалося дивитися на місто зверху, на даху багатоповерхівки. Красиві жовті, білі, зелені, блакитні світла зливалися, переливалися, зачаровували мене...

Звісно, всю красу псували люди. Дратівливі сигнали автомобілей, запах вихлопних газів, шуми моторів... з темних дворів чулися п'яні вигуки мужиків, лайки...

Я скривилася. Краще б вони всі вимерли. Псують таку красу...

На краю даху, досить далеко від мене, стояла темна постать. Це був він.

Моє коротке волосся трохи куйовдилося. Якби я мала довші пасма, то сильний вітер їх тут же б розвіяв, сплутав, і на голові у мене було б казна-що. А так, маючи коротку стрижку, я не сильно переймалася.

Висока чоловіча чорна постать, здавалося, не звернула на мене уваги. Але я була впевнена, що він знає, що я прийшла.

Я повільно підходила ближче. Він не змінився з того часу, як я його бачила, лиш чорнявий чуб став трохи довшим. Навіть одяг такий же, як і минулого разу: звичайна чорна толстовка, повсякденні джинси, сіро-зелені кросівки. І ті ж самі загадкові блакитно-бузкові очі, що дивилися вдалечінь... Я підійшла ближче і стала поряд.

– Привіт, Лука.

Я помітила, що вуста у хлопця здригнулися у легкій посмішці.