2

Ненавиджу.

Терпіти не можу.

Як ви всі мене дратуєте.

Зникніть. Здохніть.

Уб’ю.

Я була сердита і з усієї дурі гамселила свою велику подушку. Вона якраз була призначена для таких цілей. Якщо я не в стані кидати дротики у своїх однокласників, тобто, їхні фото, то можу хоча б побити їх… тобто, подушку. Так добре вивітрювалися всі негативні емоції, що накопичилися за день.

– Фух, все… – зітхнула я й впала на ліжко. – Тепер можна й уроки поробити.

Я терпіти не могла своїх однокласників. Вони були мені бридкі. У їхній мові через слово лунали мати, сміялися вони дико, наче коні, при цьому сіпаючись, як психовані… Цитували меми з Інстаграму, навіть особливо не заглиблюючись у зміст, вони навіть могли не розуміти, що кажуть… Їх не цікавив сенс слів, їх цікавили прикольні фрази, які можна повторити.

Висміювали вчителів, перекривлювали їх… Та не тільки їх. Як і будь-якому іншому класі, у нас теж були такі учні, на яких виливалося все лайно. Сіра мишка Аня, яка не могла нічого зробити своїм кривдникам, чемний хлопчик Діма, над яким усі підсміювалися, але якщо раптом контрольна – то підлещувалися до нього… Мені було їх шкода, але поки що я нічого не могла вдіяти. Я не могла показати всім, що сильно спілкуюся з ними, адже тоді мене можуть почати вважати такою ж, як вони… Я не хотіла опинятися на їхньому місці. Те, що до них так ставляться – не моя помилка. І навіть якщо я спробую переконати однокласників змінити ставлення до них, то ви думаєте, мене послухають? Лиш посміються…

Мене дратувало лицемірство. Хоча я сама трохи такою була. Мене дратувало те, що учні перед вчителями були такими-собі «ангелочками», а вже за спиною показували справжні зубки та пазурі, перетворювалися на звірів… Спостерігати за цим, бачити це було просто нестерпно. Бридко. У мене всередині вирували емоції, мені хотілося просто встати й прибити їх усіх підручником з біології. Хоча, краще з алгебри, він важчий…

Але я стримувала всі свої емоції. Вдавала, що байдуже спостерігаю за цим. Намагалася не звертати уваги на те, що Аня плакала за рогом, що Діма чимдуж тікав з цієї школи, щоб не бачити «любих однокласників»… Але від проблем так не втечеш. Якщо не навчитися виживати в суспільстві, то життя перетвориться на пекло.

Йдучи наступного дня додому, я й так була сердита. Але те, що я побачила, роздратувало мене взагалі… У якомусь провулку група підлітків штурхали когось ногами. Нещадно били, знущалися, їх зовсім не хвилювало, що людина вже безсило лежала на землі і не могла навіть підвестися.

Потім я зрозуміла, що це були мої однокласники. Вони обступили з усіх боків свого однолітка, який вже лежав на землі ледь притомний, і гамселили його по черзі ногами.

Я спочатку не зрозуміла, що відбувається. А потім згадала, що сьогодні була самостійна з фізики, а Діма відмовився допомагати. Ось і має результат…

Я швидко минула провулок й зайшла в найближчий магазин неподалік. Щоб не стояти стовпом, купила води, трохи зачекала і вийшла. Любі однокласники спокійно віддалялися. Глянувши в провулок, я побачила, що хлопець досі валявся там, не взмозі стати на ноги. Я підійшла до нього. Він був притомним, але все обличчя було в синцях, подряпинах, одяг – забруднений, з губи цівкою текла кров. Діма мав вельми жалюгідний вигляд. В моїй душі зросла ненависть до однокласників, серце охопила злість. Але я залишала зберігати свій звичайний вигляд.

– Ну що, добився того, чого хотів? – запитала я, нахилившись до Діми.

Хлопець лише скривився.

– Піднімайся, – мовила я, давши руку. – Як почуваєшся?

– Не дуже…

– Ще м’яко сказано. Води треба?

Діма кивнув. Я віддала йому пляшку води, яку щойно купила в магазині.

– Ти хороша дівчина, – мовив раптом хлопець.

– Чого ти так думаєш?

– Те, що ти мені допомогла, вже відрізняє тебе від інших.

– Не зважай. Я така ж, як і всі.

Я не хотіла, щоб хто-небуть побачив мене справжню. Не хотіла, щоб відрізняли мене від інших. Мені подобалося жити сірою тінню… копією суспільства.

– Я ж бачу, що це не так, – мовив Діма. – Хоча намагаєшся вдавати з себе казна-що. Звісно, інші не помічають особливої різниці, ти для них така ж, як вони. Якщо ти вже їм не заперечуєш, не відмовляєш, то ти їм не ворог. А інше їх не цікавить. Вони навіть спілкуються на автоматі, повторюючи репліки одне одного… Теми розмов кожного дня – одні й ті ж…

Мене здивувало те, що Діма не звернув уваги на мою відполіровану маску. Зазвичай усі люди ведуться…

– На перший погляд ти здаєшся такою ж, як усі, – продовжував говорити хлопець. – Такою ж гламурною красунею, веселою приколісткою, трохи пофігісткою, стандартною хорошисткою… непоганий образ ти собі обрала. Але якщо за тобою добре поспостерігати, то можна зрозуміти, що ти зовсім не така.

Мені злегка відібрало мову. Щоб ось так легко побачити справжню мене за ідеальною ілюзією… Я досі знала лише одну людину, яка не звертала уваги на мою маску. Бачила мене просто наскрізь.

Я не подала жодного здивованого знаку на обличчі, мій вираз залишався незворушним та байдужим. Та схоже, хлопець не звертав увагу на зовнішню оболонку…