1

Із власних спостережень, спогадів, думок

Дощ… Я не люблю дощ. Небо стає похмурим, довкола все стає мокрим, взуття брудниться в багнюці… А зухвалі водії можуть ще й бризнути на тебе брудною дощовою водою з калюж на дорозі. Загалом, я не люблю дощ. І як би там не вважали інші люди, я все одно не зміню своєї думки. Наразі мати власну незалежну думку дуже важливо, але це надзвичайно важко…

Швидким кроком я наближалася до школи. Сьогодні я прийшла на п’ять хвилин раніше, ніж зазвичай – все через дощ… Він змусив мене швидше йти.

Я увійшла в клас й швидким поглядом оглянула його. Любі однокласники, як завжди, загіпнотизовано втупилися в телефони. Як же все це дістало… Я вмикаю «кнопочку» в своїй голові й переходжу в свій звичайний шкільний образ. На обличчі привітна усмішка, в очах грайливі вогники. Впевненим кроком я підійшла до свого місця, підготувалася до уроку, дістала телефон й стала наслідувати своїх однокласників.

Мене побачила однокласниця Оля й сіла поряд.

– Привіт, – мовила вона. – Ксень, ти зробила геометрію?

Геометрія була сьогодні шостим уроком. Схоже, дівчинка вдома полінувалася зробити домашку й тепер сподівається швиденько списати в когось…

– Ні, не зовсім, – відповіла я. – Я не до кінця розібралася із завданням…

Та це була неправда. Я чудово розуміла геометрію, просто навмисне вдавала, ніби не дуже добре її знаю. Щоб менше чіплялися. Якби показала, що добре знаю предмет, то мені б спокою не давали – весь час би чула «Дай списати»…

Взагалі, я чудово розуміла всі предмети, але не показувала цього. Вдавала з себе звичайну хорошистку. Я надаю перевагу спокійному життю… Хоча в школі це не завжди вдається.

– До речі, ти бачила новий пост Діани Горон в Інстаграмі? – запитала Оля.

– Так, звичайно ж, – мовила я й зробила зацікавлене обличчя.

Діана Горон – досить популярна. Вона блогер в Інстаграмі, її відстежують багато дівчат. Та й більшість розмов серед дівчат пов’язані з нею… Я не цікавлюся цим, та старанно вдаю, що це не так. В нашому світі необхідно це робити. Якщо ти не цікавишся тим, що й інші, то це не нормально. Так вважають більшість. Звісно ж, усе не так. І я це розумію. Та оскільки інші не розуміють, то доводиться вдавати, що ти теж не розумієш. І вдавати, що тобі цікаво те, що й іншим. І ще багато чого вдавати, щоб не стати ізгоєм серед однолітків.

Я підтримала розмову. Оля захоплено ділилася новинами Інстаграму, показувала смішні картинки, а я думала, яка вона дурна… Оля нічим не відрізнялася від інших дівчат її віку. Все було ідентичним: фрази, сміх, думки, які вона висловлювала…

І це мене дуже сильно дратувало.

Та я продовжувала мило посміхатися та підтримувати розмову. Я не бажала ще більше псувати й так зіпсоване своє життя.

***

У цьому світі не виживеш, якщо не вмієш брехати. Принаймні, для мене це вміння є найголовнішим. Якби я не вміла брехати, то моє життя було б постійним кошмаром.

Це я зрозуміла ще в маленькому віці, коли ходила в дитячий садок. Я не була такою, як усі, тому не мала друзів. Мене не любили ні діти, ні вихователі. У мене було дещо нестандартне бачення світу, нестандартні уявлення, нестандартні смаки… Від усіх я чула, що це ненормально. Мене намагалися перевчити, казали, що «правильно», а що «неправильно». І часто мені доводилося чути: «Що за ненормальна дитина..?»

Для всіх я була дивачкою. Ненормальною. Поганою, неслухняною дитиною. Неуважною, тупою, дурною… Я ще тоді зрозуміла, що якщо не робитиму, як мені кажуть, то моє життя буде справжнім пеклом. Знайти людей, що тебе зрозуміють, дуже важко. У моєму випадку це було неможливо. Усі люди, що мене оточували, вже були затиснуті в певні рамки, у їхні голови вже були вбиті якісь стандарти. Все, що не відповідало їхнім нормам, було неправильним. Тому для них я була ніби «помилкою природи».

Життя навчило мене брехати. Казати не те, що є насправді. Приховувати все, що коїться в моїй голові, у моїй душі. Уже довий час я живу в іншому образі, ховаюся за ідеальною маскою. І ніхто не повинен знати, хто я є насправді. Нехай краще думають, що я ідеальна, ніж дивачка… Так легше буде і мені, і всім іншим.

У школі мене вже одинадцять років знали як веселу активну дівчинку-хорошистку. Я добре спілкувалася з усіма однолітками, легко знаходила з ними спільну мову. Данилюк Ксенія, учениця випускного 11-Б класу, чудова активна дитина, яку всі просто обожнюють… Ну, це я могла перебільшити. Загалом, у мене немає ворогів. Я знаю, що подобаюся хлопцям, дівчата завжди хочуть мати зі мною справу, адже я здаюся їм крутою.

На щастя, ніхто не знає, яка я насправді. Це добре. За одинадцять років шкільного життя я навчилася чудово брехати. Заходячи в клас, я ніби перемикаюся в свій образ, одягаю маску. За довгий час вона вже в мене чудово відполірована…